Розділ «ЯР Роман»

— Кум! Кум кличе.

— Мене?

— Ти що: спиш? — вигукнув Максим і знову повторив: — Ідіть, вас кум кличе.

— А-а, — прохрипів Костюк; — А то каже...

Максимові й на думку не спадало, що пароль належить вимовляти слово в слово. Костюк ураз неначе прокинувся й за хвилину був готовий.

— Зачиняйся, — кинув він до хазяйки, яка сиділа коло столу при каганці, напнувши на білу сорочку шаль.

— Хіба дяка нема? — хтозна й нащо спитав Максим.

— А тобі треба дяк? — огризнувся поліцай. — Мені й дячихи хвата.

Вони пройшли ще метрів із двадцять, і Максим знову спитав:

— А мені ж куди?

Йому тільки допіру згадалося, що не домовивсь із Олегом про найголовніше.

— То чи я знаю, куди тобі? Ходім разом...

Хлопець глянув на нього. Костюк був у кухвайці й валянках, на голові плескатіла каплавуха шапка: одне вухо відкопилилося вбік і кивало за кожним кроком. Максим поторкав себе за поли — куди ж у цій новісінькій офіцерській формі? Він сказав:

— Треба перевдягтись...

— Давай, — одповів Костюк. — Сходимося коло розчахнутого дуба над яром. Знаєш, де?

Максим кивнув і подався підтюпцем. Падав м'який тихий сніжок, і чоботи ступали неначе у ваті. Вікна вже було взято на прогоничі, і хлопець заглянув у свою шпаринку. Батько сидів коло каганця й читав Біблію, мати вешталася по хаті. Він постукав, мати одчинила.

— Добрий вечір.

Старі відповіли.

— А де ж... Марія?

Глухий біль стиснув серце неприємним передчуттям. Але мати сказала: