Розділ «ЯР Роман»

Максим грюкнув дверима й вибіг на вулицю. Тоді згадав, що лишив кабінет незамкнений, повернувся, замкнув і знову вибіг. Небо вже темніло, хмари стояли низько, майже торкаючись верхівок дерев. Нехтуючи всілякою обережністю, Максим майже побіг до Поповича. Проте, того й удома не було — ще не приходив, бо тоненький шар снігу на порозі лежав недоторканий. Максим у розпачі взявся за голову. Що ж робити? Що робити? — подумав він, — дорога кожна хвилина. Максим вибіг за хвіртку й зіткнувся з Олегом.

— Слухайте, — схопив він його за вилоги пальта. — Де вас носить бенеря? Трапилося лихо!

— Твої постійні шарпання починають набридати, Нетреба. Що знову сталось?

Максим розповів йому в двох словах.

— Коли?!.. Коли ж вони встигли? — мало не крикнув Олег.

Він потяг Максима до хати. Але в хаті раптом сів і безвільно звісив руки між коліньми.

— Чого ж ви сидите, Олегу?

Той підвів на нього здивовані очі:

— А що ж мені робити? Навстоячки легше? Що робити?

— Діяти! Щось метикувати. Ви ж казали, що маєте цілий загін. Чого ж тепер...

Олег пильно подивився на нього.

— Ти думаєш... ми зможемо? Комендатуру?.. Ти здурів!

— До чого тут комендатура! — закричав Максим.

— А як же? Викрити себе з головою, а тоді в ліс?

— Дурниці! Скликайте загін, Олегу. Ви сьогодні схожий на розпарену ганчірку.

Олег почервонів.

— За скільки можете зібрати?

— А ти нарешті втаємничиш у свої плани? — Олег мало не казився, і Максим подумав, що й справді, мабуть, поводить себе, мов останній дурень. Він узявся в руки й розповів Олегові про свої плани. Олег слухав і тільки нервово совався на стільці. У кімнаті стало зовсім темно. Він устав і заходився обережно протирати надбите лампове шкло.

— Не треба, чуєте, Олегу! Нема часу.

Той упустив шкло на стіл, і воно розсипалося.