Розділ «ЯР Роман»

Яким розводив руками:

— Тільки взимку, по кризі Колими. Іншого виходу не бачу.

— А як далі? Куди? Не вниз же Індигіркою!..

Напруживши свою пам'ять, я пригадував школярські географічні карти. Річка Індигірка начебто впадає в Північний Льодовитий океан?.. Я не був зовсім певний, але Яким Литовченко кивнув головою:

— В Льодовитий океан. Зате Нілгиси тече точно на південь. І тут ми, пройшовши трохи вниз від витоків, могли б далі пливти.

— На чому?

— Та хоча б і на плотику... Нілгиси впадає в те саме Охотське море, неподалік від Охотська.

— Магадан також — на березі Охотського моря... — Це не здавалося дуже заманливим.

Яким Литовченко відповів:

— Але Охотськ на півтисячі кілометрів ближче до України!

Над цим варто було замислитись. Кастусь Матусевич, як учений, як колишній марксист, що звик кожен факт піддавати сумніву, трохи скептично спитав:

— Аткуду всё гэта ведает? Гэта ж гэаграфія, а не агранамія.

Яким відповів:

— Од одного чоловіка.

— Штота вельмі таемнічэ... — кисло посміхнувся Кастусь.

Яким, повагавшись, трохи відхилив завісу над таємницею:

— Від того чоловіка, що... довідка.

Ми з Кастусем разом подивились на нашого старшого товариша. Не знаю, як білорусові, а мені засмоктало під ложечкою. То було лихе передчуття. Я уявив себе і своїх товаришів серед темного й неосяжного світу вічної мерзлоти, нікчемної дикої тундри, непролазних боліт і неймовірної пустки, уявив собі нас трьох мовби збоку й здалеку й удруге жахнувся, бо ми були трьома піщинками в мерзлій пустелі, трьома бадилинками, що гинуть від холоду й голоду, трьома комашинами, яких підхопила хурделиця й понесла, закрутила в смертному вихорі. Чи міг я тоді й подумати, що з нас трьох лише я зумію вирватися з тієї крижаної, забутої Богом і чортом пустки, лишивши у вічній мерзлоті обох моїх найближчих друзів-побратимів?..

Розділ двадцятий

Вийшовши від Олега, Максим сів у своєму кабінеті й віддався на поталу думкам. Йому вже давно не було так приємно і радісно. Пощастило врятувати од відправки до Німеччини добру сотню молодих українців і українок, і він тоді сказав Олегові: головне — дія та її наслідки, а не балаканина в чотирьох стінах. І так воно й мусило бути, бо ми звітуємо перед своїм народом не самими лише словами.