Розділ «ЯР Роман»

У такому настрої й застав його Афіноґен Горобцов. Максим сподівався від Афіноґена чого завгодно, тільки не рожевих усмішок, та шеф поліції раптом сказав:

— Порядок, Максим Архипович!

І навіть жодного разу в нього не сприснула щелепа. «Отже, вона в нього стрибає тільки тоді, коли Афіноґен хвилюється, — сам собі сказав Максим і подумав: — що ж він має на увазі?» Максим і задав йому таке дурне запитання. Може, комендант зглянувся й не виніс догани? Та Афіноґен підійшов до Максима й якось ніби аж зверхньо, чого досі не було, поплескав його по спині:

— Мы выполнили приказ гебитскомиссара, Максим Архипович.

Зміст не відразу дійшов до Максима. Його знову замуляло те слово «наказ», і він спробував проаналізувати причину цього. То було вже вдруге — і ніяк не міг дати собі ради: чого воно так бентежить душу? Афіноґен стомлено сів на стілець і випростав ноги аж з-під столу, схожий на цілком задоволеного собою боксера.

— Хотели перехитрить нас, — озвався він трохи згодом, і Максим знову подумав: кого має на увазі Афіноґен? — Мы разбились на группки — два немца и один наш — и пошли по домам. И насобирали еще больше, чем требовал циркуляр гебитскомиссара.

Афіноґен позіхнув і назвав цифру, від якої Максимові в грудях похололо:

— Сто семьдесят восемь душ. И все один к одному.

— Сто сімдесят вісім? — не міг утриматися Максим.

— Ага. Моя идея, — скромно схилив очі додолу начальник поліції. — Комендант грозился: я тебе то, я тебе сё, я тебя к стенке... А потом еще и за ручку...

Афіноґен хихикнув і вдруге позіхнув.

— И знаєте что, Максим Архипович? Семьдесят яровчан, а сто восемь и из города, и из Киева, ну откуда хотите. В гости, говорят, приехали, менять.

Він устав, потягся, піднявши руки догори, аж суглоби хруснули, і почав одягатися.

— После работы не грех и домой. Да и вы, Максим Архипович, не засиживайтесь. Оно то туда, то сюда — человек за день так убегается, что будь здоров. Немцы сами будут конвоировать завербованных. Ну, всего!

І вийшов.

Максим вибіг майже за ним. У коридорах ще вештались люди, робочий день не скінчився. Та кабінет Олегів був зачинений. Максим заглянув до Ганни Базилевич. Пані Ганна, яка стояла спиною до дверей, повільно обернулася.

— Драстуй, Максиме.

— Ти Олега не бачила? — навіть не привітався хлопець.

Жінка зітхнула:

— Пішов додому. Не зайдеш?..