Розділ «ЯР Роман»

— Треба завтра не підкачати, — сказав Яким, але в голосі його не було й краплі трудового ентузіазму.

Кастусь теж лежав і дививсь у стелю. Мені стало шкода їх обох, я схилився над саме вухо Якима й прошепотів:

— Сховай довідку краще, вона може ще нам знадобитись.

Яким Литовченко аж мовби прокинувся й відповів гарячим шепотом:

— Ти думаєш?

Наступного ранку, отримавши свою штрафну пайку землисто-чорного й клейкого житняка, білорус кисло посміхнувся:

— Не ведаеш, чы есць его, чы глядзець на его... — Тоді роззирнувся, чи немає поблизу стукача, й сказав мені приглушеним голосом: — Няхай Якім паберяжэ ту спрауку. Адна спраука на траіх всё ж лепей, чем ні адной.

Я мовчки потиснув йому руку.

Після лінійки та наряду ми бригадною колоною, яку супроводжувало четверо старшин воєнізованої охорони, попрямували до своїх виробок. Навантаживши вагонетку породою, ми попхали її до відвалу. Кастусь Матусевич сказав:

— Ну, сябры, трэба паднатужыцься!

Відвал був з доброю крутизною, тут належало працювати втрьох, але й утрьох ми ледве впорувались. Та й колія вже простяглась на добрих двісті метрів. Порожняком вагонетка котилася сама, але через великий нахил могла надто сильно розігнатись і вийти з-під нашого контролю, тож ми мусили, вертаючись до виробок, стримувати вагонетку, щоб не передавила тих в'язнів, що довбали у виробках руду.

— Даже атвал смайстравалі так, штоб катаржаніну было цяжало в обе стараны, — нарікав Кастусь Матусевич. Він із самого ранку вже боявся, що нам увечері не запишуть плану.

Його треба було увесь час підбадьорувати, і це найкраще виходило у Якима. Яким сказав:

— Треба ритмічно: навантажили — хвилина перепочинку, вивернули на відвалі — дві хвилини перепочинку. Увечері буде план.

Це заспокоювало Кастуся й додавало сили.

Коршаков того вечора справді записав нам план. Ми навіть на вагонетку перевищили норму, але цей злобний чоловік завжди дивився на нас, політичних, так, неначе сам був не подібним до всіх нас каторжанином, а принаймні капітаном енкаведе. Ми не стали в позу, раді, що не отримали третього за місяць проколу й не потрапили до бараку «доходяг», отже бодай узавтра матимемо не урізану каторжанську пайку.

Так, ми мали трохи прихованих у схрончику продуктів, але то був недоторканний запас. То була наша надія й блакитно-золота мрія. Коли Яким добув оту довідку, мрія була притьмарилась, та тепер знову проясніла. Ми вже не вагалися щодо часу, його визначив отой не відомий мені, а може, й усім трьом, писар, що «звільнив» Якима Литовченка 18 січня наступного року. Це несподівано збіглося з Якимовими планами.

Він розповідав, як ми втікатимемо з нашого рідного концтабору. Річка Колима, у верхів'ї якої ми працювали, витікає, на Якимову думку, із закрученої підковою сопки. Але то не проста підкова, а складна, утворена з трьох постулюваних верхами підків: одна з них відкрита на схід, друга — на північ, а третя — на південь. У східній підкові починається наша Колима, у північній — Індигірка, а в південній — річка з химерною назвою Нілгиси. Яким доводив, що ми мусимо дістатися тієї сопки, яку почали між собою, задля конспірації, називати Трьома Підковами.

Я починав здогадуватись про його задум, але все ж таки спитав:

— А як туди дістанемося? Колима, певно, до самих витоків заболочена, як і тут, біля нашого концтабору?