Розділ «ЯР Роман»

Усі найважливіші, з погляду концтабірного начальства, слова починалися з великої літери: Исправительный, Трудовой, Лагерь, Начальник, Управление, вже не кажучи про НКВД. Начальство себе шанувало.

Я спитав у Якима Литовченка:

— Як це тобі пощастило?

Він тільки таємниче клацнув пальцями, сказав:

— Чим людина менше знає, тим менше може виказати на допиті.

Тоді це здалося мені дуже образливим, але згодом я подумав, що Яким на десять років старший за мене від народження й на три роки більше сьорбав каторжанської юшки-баланди, тож краще від мене знає закони спотворених людських взаємин. Пізніше Яким трохи підняв переді мною завісу таємниці. Наш славетний грузин Папа Швілі раптом вирішив, а може, так здалося комусь «вищому» за нього, що за той Кастусів самородок заплачено надто мало. Папа Швілі, який уже знав, що лідером нашої трійці є Яким Литовченко, одного разу прислав свого Німого, й той мовчки тицьнув Якимові в жменю кілька туго скручених дудочкою тридцяток. Яким устиг ухопити його за руку, та чи багато набалакаєш із німим. Наступного ранку Папа Швілі перший зачепив Якима:

— Ну, как жівошь?

На території нашого рудника дехто почав знаходити алмази. То були малесенькі, мов кукіль у пшениці, заліплені глиною камінчики, які могло побачити тільки досвідчене око. Ми теж мали чотири такі горошини, та не знали, що з ним робити. Порадившись, вирішили запропонувати їх Папі Швілі, але той лише посміявся:

— Чьто с ними дэлат? Самородки — пожялуста, эти — нэт.

Коли Папа Швілі передав нам через Німого додаткову суму грошей, а потім уранці сам зачепив Якима, Яким знову запропонував йому ті алмази. Той несподівано згодився взяти:

— Харашьо, пасмотрим...

Незабаром він прийшов сам до нашого барака й запитав у Якима:

— Мышкин знаешь? — Яким не зразу здогадався, про кого йдеться, і покрутив головою. Тоді Папа Швілі розсердився: — Стидно не знат Мышкин! Живот балит — Мышкин, галава балит — Мышкин. Ти нэ знаэшь врачпом?!... Врачпом Мышкин гаварит, что у тэбя галавние боли в живатэ. Понял, контрик?

Папа Швілі так виразно подивився на Якима Литовченка, що той уже не міг не зрозуміти натяку. Так і зв'язався з ветфельдшером Мишкіним, що був нашим загальнотабірним лікарем. Досі ми ніколи не бували в Мишкіна. Коли доводилось рятуватися від недуги, ми йшли до медпункту, але ніколи не сягали до «самого» Мишкіна, а лише до котрогось із його трьох помічників-санітарів, зовсім темних неосвічених людей. Мишкін лікував тільки барачне начальство — всіляких нарядників, десятників, бригадирів, переважно «битовиків». Для хворих же білої кістки був справжній терапевт з вищою освітою, він мешкав у «жилдомах» поряд зі своїми пацієнтами, хоча був, як і ми, політкаторжанином.

Про конкретніші стосунки Якима з Мишкіним я не розпитував, здається, Яким і сам не відав, куди далі пішли наші алмази. Можливо, він також керувався тією своєю мудрістю й хотів знати якнайменше. Та що б то не було, він отримав довідку, хоч і липову. На довідці стояла дата, нібито Якима звільнено з концтабору 18 січня 1941 року, а в нас іще тільки починався серпень року Божого 1940-го.

— Шість місяців неповних... — міркував уголос Яким Литовченко.

Кастуся Матусевича занепокоїло інше, він проказав:

— А як же мы з Максімам?

Яким Литовченко теж притих. Довідка раптом утратила всю свою романтичну привабливість. Більше того, вона мов-би поділила нас на дві нерівні й нерівноправні частини: на того, що з довідкою, і на тих, що без неї. Настрій у нас усіх підупав, ми більше не розмовляли про ту кляту довідку. Яким заховав її під вуха свого каторжанського малахая, одного на всі нори року, для спеки й завірюхи, і ми понуро попхали свою випорожнену вагонетку назад до виробок.

Яким Литовченко здавався побитим. Робота того дня в нас не йшла, а після зміни бригадир Коршаков записав нам невиконання норми. З початку серпня це вже був другий такий випадок. Завтра передбачався проміжний штраф: зменшення денної пайки вдвічі. Якщо ж ми не виконаємо норми ще бодай раз цього місяця, нас переведуть до барака «доходяг» і мінімум на місяць удвічі зріжуть і так скупу пайку. Таким чином покарані каторжани остаточно виснажуються від непосильної праці та голоду й рідко мають змогу повернутися до стану «нормальних» в'язнів.