Розділ «ЯР Роман»

— Займитесь там... чем хотите.

— Людей повідпускати?

— С людьми я сам.

Афіноґен вийшов, і незабаром уся маса поліцаїв посунула надвір. Максим виглянув за двері. Там не було нікого. Він подався до виходу. Поліцаї всі гуртом уливалися в ворота комендатури. «Зараз буде нагінка й Афіноґенові, і всім, і йому в тому числі», — майнуло Максимові.

На душі стало неймовірно легко. «Такі догани, зрештою, не можуть людині не подобатися», — сказав він подумки. Максим обернувся й пішов у протилежний од свого кабінету бік.

— Хоч сердьтеся, Олегу, хоч ні, а я не послухався вас і цього разу — знову порушив закони нашої липової конспірації. І що тут такого: ми працюємо в одному будинку, знайомі хто-зна відколи, і цілком логічно, що заходимо один до одного в гості. Якби ми припинили це робити, було б багато підозріліше. Може, скажете «ні» й знову почнете мені читати нотації?

— Там усе нормально, правда ж? — усміхнувся Олег.

— Нормальніше не може й бути!

— Я зразу второпав. Ти вже давно не проголошував таких довгих промов, Нетреба.

— Цілком логічно, — сказав Максим. — Колись людину цінуватимуть саме за те, що вона зробила для інших. І не язиком, а насправді. Вдумайтесь у це, Олегу, і ви пересвідчитеся, що я маю рацію.

— Цілковиту, — погодивсь Олег. — Навіть удумуватись не доводиться. Так отже ж не вийшло в нашого Афіноґена Горобцова?

— Подався з усім своїм особовим складом вислуховувати сувору догану від коменданта гера Франца Енґеля.

— Може перепасти й тобі.

— Не маю нічого проти.

— Моя бабця казала, що коли людина надто багато радіє, то потім плакатиме.

— Ви теж радієте, Олегу, визнайте!

Попович запалив сигарету й подав пачку Максимові.

— Заради такого діла не соромно смальнути й німецьких.

— Давайте! — великодушно погодився Максим.

Надворі загурчали автомашини. Олегове вікно теж, як і в Максима, виходило на подвір'я, але й так було зрозуміло, що діється на вулиці.