Старий тут-таки заворушився:
— А хто тобі сказав, хо не хочу?
— Підете?! Діду!
Я неймовірно зрадів.
— А піду. Піду, хоб їм добро в хату не ходило...
Щороку на Водохреще базар у Ярі тривав цілий тиждень. То був своєрідний ярмарок, і сюди з'їздилися селяни й городяни не тільки з Ярівщини, а з кількох районів. Сторонські ночували в родичів і знайомих, а хто нікого не знав, просився до кого попало. Ця традиція сягала в сиву давнину, коли після розгрому Запорозької Січі Катериною Другою в місто над яром зійшлося багато ремісничого люду. І хоч війна поламала всі на світі традиції, та недільне торжище, яке відбулося й торік, уже в умовах окупації, мало — таки відбутися й цього року. Кожен покладав на нього чималі надії, — один збирався виміняти за пшоно якесь дрантя на горб, інший діставав зі скрині ще з весілля не вдягані штани, які пощастило зберегти навіть голодного 33-го, щоб уторгувати зо два десятки склянок гречки чи квасолі. На це сподівалися й німці, бо добровільне вербування давало не досить наслідків.
Але на їхній дорозі став задрипаний дід Єсохвад. Він переймав підводи ще з досвіта й завертав їх назад. Чутка тим і сильна, що шириться без дротів. На базарище з'їхалася зовсім нужденна купка ярмаркових, та й ті здебільшого старі. Однак дідові довелося попогасати. Селяни їхали не одним шляхом, а він був сам-один.
— Завертайте, дурні сороки! — кричав він на дівчат і хлопців. — Хо, в Германію захотіли? Облава буде!
Те страшне слово, мов батогом, підстьобувало ярмаркових, і валки підвід і пішаків сунули назад.
Максим сидів у своєму кабінеті й не знав, що робиться. Бува Єсохвад в останню мить злякався? На подвір'ї комендатури тупцювалося вже сотні півтори німців. Усі наявні сили поліції позбиралися в кімнатах і коридорах. Якщо Єсохвад зрадить, це полчисько враз оточить ярмарок, і ясиру набереться не те що сто — кілька сотень!
Сигналу з комендатури не було, і Максим сидів, як на голках. Невідомість вимотувала нерви, він виходив у коридор, де висла щільна запона махоркового диму, знову повертавсь назад і знову виходив. Годині о десятій прибіг Афіноґен. Він говорив квапливо, і щелепа в нього раз у раз зіскакувала:
— Я же говорил коменданту, я говорил: не надо собирать такую армию у всех на виду, не надо! А он не послушался, не послушался, говорит — ничего...
— Що трапилося? — не витримав Максим.
— А что же! Немцев в комендатуре полон двор! Люди, наверное, увидели и поразбегались, а как же. Если столько солдатни — что-то будет, а как же иначе...
Максим полегшено відітхнув. Значить Єсохвад не зрадив, не злякався. От тобі й Єсохвад...
Він спитав:
— То що, облава... відмінюється?
— На базаре три деда да три бабки. Куда же теперь такую облаву... собаке под хвост!
Максимові ще не до кінця вірилося в те, що сталось. Оце тобі й дід Єсохвад, не дід, а золото. Максим байдуже спитав:
— Так мені тепер...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 270. Приємного читання.