Розділ «ЯР Роман»

Дід одповів не зразу:

— А хто вас...

І я раптом заговорив прямо й відверто:

— Діду, хочемо вас просити про одне діло.

— Яке?

Старий і досі був невдоволений. Олег сіпнув мене за полу кухвайки, та я сказав:

— Завтра німці зроблять облаву. Хочуть вивезти багато хлопців і дівчат у Німеччину. Якби ви попередили людей...

Єсохвад мовчав, не ворушився й не дихав. Я повторив:

— Чуєте, діду?

Той негайно відгукнувсь:

— А хо я, глухий чи хо!

— То як же, діду? — підпитав Олег.

— А ніяк! — сердито прорипів Єсохвад. — Як припекло, так і за діда здумали, а як нічого, так хоч би тобі хо...

Я заходився пояснювати дідові значення цієї операції, мовляв, коли німцеві потурати, то він незабаром вивезе з України найцінніших людей — молодь, а на її місце понавозить колоністів. Така політика денаціоналізації — то справжній імперіалізм, німець хоче поступово підмінити наше населення своїм, а тоді скаже: «Де ж та ваша Україна? Тут живуть переважно німці». А тих, що завербуються, вони через років десять-двадцять онімечать, от і вийде, що нас нема...

Я ще довго промовляв у цьому плані, хоча знав, що дід не розуміє, ні що таке денаціоналізація, ні що цим цілить німець. Єсохвад жодного разу не перебив мене, немов би я балакав до стіни цього підвалу.

— То як же, діду? — вдруге нагадав Олег Попович.

Старий тим самим тоном відповів:

— А ніяк!

Знову запала напружена мовчанка. Я повернув голову й побачив угорі вузеньке віконечко, яке ледь помітно прорізалося в темряві. Той сірий невиразний прямокутник, витягнений горизонтально, нагадав мені камеру комендатурської в'язниці.

— Значить, не хочете? — кволо спитав я.