Розділ «ЯР Роман»

— Таки йтимете? — жалібно проскиглила мати, але вже не намагалася спинити нас.

— Я зараз, — кивнув я матері й відчинив двері. З сіней заклубочилася холодна біла пара.

Ніч видалася ясна й морозна. Вулицями ще вештались поодинокі люди, і ми з Олегом старанно уникали їх, обминаючи десятими гонами. Російська школа зустріла нас чорною густотою порожніх вікон. Довкола напувала мертва тиша, і коли б не самотня вузенька стежечка, можна було б засумніватися, чи живий ще дід Єсохвад.

Я торкнув ногою старі, певно ж, не тутешні двері, прилаштовані абияк, і ввійшов у шкільний коридор. Тут і досі смерділо замоклою сажею. Олег ступив за мною й креснув коліщатком «самопалки». Довгий коридор мов би й кінця не мав, а десь же мусив бути вхід у підвальне приміщення.

Обабіч видніли класні двері, Єсохвад позамощував їх битою цеглою, боронячись од морозу. Сходини вниз виявилися в протилежному краї коридору. Ми мацали приступки йогою й намагались не гримотіти. Щодалі вниз робилося тепліше й затишніше. Сходини звернули ліворуч і ввірвались коло Добрих, оббитих попругами дверей. Я натиснув рукою, але вони не піддавались, тоді прикладався плечем — і знову марно. Запальничка в Олега погасла, і стало морочно, хоч в око стрель. Я знову натиснув плечем — аж хекнув од напруги.

Олег висловив припущення:

— Мабуть, немає діда вдома.

Та я випадково потяг двері на себе, і вони, легенько рипнувши, відчинились.

Я гукнув усередину:

— Є хто вдома?

Нам відповіла тиша.

— Кажу ж нема, — підтвердив Олег і кілька разів приснув іскрами в темряву. — Кінчився бензин. У тебе є запальничка?

Я присвітив. Приміщення виявилося низеньким і невеликим, у кутку мріло щось сіре й невиразне. Ми підійшли ближче. То були пари з купою лахміття.

— То ви, діду? — невпевнено запитав я.

Лахміття заворушилось, і я квапливо погасив «самопалку».

— Я.

— Чого ж ви не обзиваєтеся?

— А хіба хо? — негостинно буркнув старець.

— Та нічого... — я вже не знав, звідки почати.

— Ви знаєте, хто ми? — спитав я.