Розділ «ЯР Роман»

Відчинила, звичайно, мати — вона вже давно чекала на мій стукіт. У сінях вона прошепотіла мені:

— Я попалила те рогожжя.

Я ввійшов, привітався й був страшенно здивований, коли навіть Марія відповіла. Більше того: вона довго й здивовано блимала на мене, і сліпуватий каганчик осявав їй підборіддя, ніздрі й глибокі виїмки над очима.

Мати насипала борщу. Я перевдягся в хатнє й сів до столу. І вдруге здивувався, бо Марія турботливо підсунула мені ближче полумисок із кашею. Я жував і думав про неї й про матір із батьком. Скидалося на те, що вони все знають. І батько тихо прогомонів басом, згорнувши свою Біблію:

— Шо там... кауть?

Я підвів на батька очі. Не було сумніву, що він про все здогадується. І раптом стало шкода-шкода й батьків, і сестри, яким досі не сказав привітного слова, а вони ж, певно, мліли за мене, таки мліли, бо кров — то не юшка, і від неї нікуди не дінешся.

— Все добре... поки що, — заспокоїв я їх, і мати підійшла й несміливо пригладила мені чуприну, як не робила вже давно-предавно, відколи я пустився хати.

Незабаром прийшов Олег Попович. Він був збуджений і зразу ж почав квапити:

— Вдягайся, побалакаємо.

— Та куди ж ви, лишенько, на такий мороз? — заметушилася мати.

— Ми ненадовго, — боронився Попович. — На хвилинку.

— Та он хатина, там сідайте собі, та балакайте хоч до третіх півнів — ми вас і не слухатимем.

Ми з Олегом перезирнулися й пішли в хатину.

— Світло внести? — спитала мати.

— Ні, — відмахнувся я, і ми зачинилися у темній кімнаті.

Олег зажебонів одразу:

— Слухай, Нетреба, ти колись розповідав мені про діда... забув, як його звуть... Ну, старець тут у вас!

— Єсохвад?

— Єсохвад! А я думав-думав!...

— То й що?