Розділ «ЯР Роман»

То була б марна річ. Листівок цієї ночі не розвішаєш, подумав я, німці, певно, патрулюватимуть кожну вулицю. Та й де тих листівок зараз узяти?

— Може, пустити чутку? — знову запропонував я.

— Докопаються, — повільно проказав Олег, перегортаючи якісь квитанції. — Ниточка доведе до клубочка...

Я стояв перед сидячим Олегом і дививсь йому в вічі. Тоді сказав:

— А що ж нам лишається робити?

Олег почухав лисину.

— Йди, я сьогодні ввечері прийду до тебе додому. — І раптом спохопився: — Як же ви того альбіноса?..

Я нервово сіпнув плечем і вийшов. У коридорі зіткнувся з пані Ганною. Ганна вповільнила крок і зблідла, та я поспішив обминути її, лише поздоровкався.

Афіноґен уже був у кабінеті.

— Этим делом, — сказав він, — занимается лейтенант Газе.

Яким «делом»?.. У голові в мене все переплуталося.

Я ледве згадав: звичайно ж, убивством, листівками та прапором...

— Как вы думаєте, Максим Архипович, он из СД?

Я стенув плечима. Афіноґен, щось пригадавши, відчинив дверцята сейфа й простяг мені оту вже знайому папірчину. У мене зомліли ноги, та начальник байдужим тоном промовив:

— Прочитайте. Этим, наверное, придется заняться вам. У меня и так... Завтра на базаре будет облава.

Я й досі не міг дати ради думкам. Думав, Афіноґен приховує від мене той циркуляр, думав про бозна які нісенітниці, а виявилося все зовсім не так. Я подивився на Афіноґена, і той по-своєму зрозумів моє мовчання.

— Вы не сердитесь, Максим Архипович. Я знаю, дело скучное... Но надо ведь... Приказ...

Я відчув, шо в мене брижиться шкіра на лобі. Де я чув те слово, де чув? Хтось уже вразив був мене колись тим словом, але хто й коли?

Так і не згадавши, я досидів до кінця робочої днини й поплентав додому. Олег обіцяв прийти, і треба було щось робити, а що? Голова гула від утоми й болю, очі просто злипались, але я відганяв і думку про сон.

Удома було тихо й сумно. Батько щось читав у Біблії. Марія теж присунулася до каганця й латала кофту, а мати, склавши руки, сиділа коло припічка й дивилася на них. Таку картину побачив я, заглянувши в тільки мені відому шпарину в старій віконниці. Останнім часом це стало за звичку, і я ніяк не міг утриматися, щоб не притулитися оком до шпарини, перш ніж постукати у вікно.