Розділ «ЯР Роман»

Ну, а тепер Афіноґен Горобцов мені сказав, із удаваною щирістю дивлячись мені в очі:

— У вас же, наверное, такое алиби, что и комар носа не подточит, правда?

— Є, — відповів я якомога впевненіше, і вточнив для більшої правдоподібности: — Коли треба буде — знайдеться й алібі.

— Вот и хорошо, вот и чудесно, Максим Архипович — проказав Афіноґен, клацаючи щелепою на звуках «о». — Я вам верю, как самому себе. Это я так, если вдруг в комендатуре что-то...

Наступної хвилини я згадав популярне прислів'я про вовка, якого не варто так часто згадувати. Увійшов черговий і повідомив:

— Пана шефа — до коменданта.

Афіноґен зітхнув:

— Начинается...

Тоді пошукав щось у пайках, не знайшов, махнув рукою й швиденько вийшов, забувши навіть ключ у вогнетривкій шафі. Якась гемонська сила потягла мене до тієї шафи. Я певний час упирався, тоді встав, підійшов до дверей, виглянув у коридор, повернувся назад і раптом потяг на себе ручку шафи. Товсті важкі дверцята повільно відчинилися. Поверх коленкорової папки лежав невеликий папірець із кількома рядками друкованого тексту. Я хотів був уже зачинити шафу, але увагу мою прикував до себе штамп гебітскомендатури на тій папірчині. Я нахилився й прочитав: «Районному комендантові м. Яра та начальникові районної поліції. Забезпечити в суботу, 24 січня ц. р., успішне проведення вербовки на роботу в межах Великої Німеччини людей віком від 17 до 50 років усіх професій. Орієнтовна кількість — 100 душ. Того самого дня доставити завербованих під надійною охороною в обласний центр. Гебітскомісар, Начальник обласної поліції».

Я швидко зачинив шафу — аж дверцята гримнули, потім похукав на ручку й витер її полою френча, ще раз похукав і знову витер. Пальці тремтіли від хвилювання. Я Пішов до свого столу й сів. Сто душ. Чому Афіноґен досі не сказав мені про це ні слова? Невже перестав довірятися? Чи, може, зумисне лишив ключі в замку сейфа? Провокація? Серце в грудях калатало: сто душ... Сто душ.. Невже перевіряє? Сто душ... сто душ...

Я вискочив у коридор і побіг, тоді схаменувся й пішов якнайповільніше на те крило, де містилася управа.

— Ти знову, Нетреба? — холодно зустрів мене Олег Попович, але я тільки махнув рукою:

— Не до цього зараз! Послухайте...

І розповів Олегові все, що допіру вичитав у циркулярі.

Олега це повідомлення схвилювало.

— Узавтра?

Я підтвердив.

— Ну? — запитально глянув на мене Олег.

— Що «ну»! Треба діяти.

— Як? Знову листівки?