Розділ «ЯР Роман»

І коли ми вийшли на вулицю, моє серце вдруге цієї ночі зайшлося від переляку. Просто перед нами, за якихось три-чотири кроки, стояла людина в довгому пальті й трималась однією рукою за вухо. Мені майнуло, що нас підвів оцей вітер, який дмухав од собору на вулицю» але тепер це вже не мало важливого значення. Хоч би звідки виринула ця людина, вона стояла тут і це було фактом.

Я ступив крок, тоді ще крок. То був німець, добре знайомий мені єфрейтор Макс із комендатури.

— Де це ти так пізно? — спитав я його німецькою мовою. — До молодички ходив?

Питання було принаймні дурне, але я мусив порушити нестерпну мовчанку.

Німець кивнув.

— А ми — патруль, — не міг я придумати кращого.

Єфрейтор подивився на наше вбрання, на пообмотувані рогожею чоботи й сказав:

— Завтра свято?

Я перейняв погляд його біло-віїх очей. Макс дивився на дзвіницю. Підхоплене рвучким вітром, під банею тріпотіло велике полотнисько. У темряві не можна було розрізнити кольорів. Але цей дальтонік розрізнить їх узавтра, подумав я, коли зніметься тривога в усій комендатурі.

— Свято, — видавив я із себе. Горлянку мені перехопило. Я мовчки дивився, як Романенко з Костюком виступили з-поза мене й стали обабіч Макса. Німець позадкував, але Романенко вихопив руку з кишені й ударив його в горлянку. Той упав і захрипів, дрібно прядучи ногами, неначе їхав на велосипеді. Я не зразу второпав, що сталося, та Костюк потяг мене за рукав:

— Біжімо!

Я побіг, сапаючи роззявленим ротом колючу віхолу, попереду чорніла спина Костюка. Де ж Романенко, де Романенко, крутилося мені в голові, але не було сили озирнутись. Оповиті ганчір'ям чоботи сковзали, а я біг та біг за Костюком, холонучи від страшної думки. У вухах лупав хрипіт і булькання. Що буде взавтра, думав я, що буде взавтра?..

В якомусь покрученому завулку до нас учепився собака. Я обернувсь і побачив Романенка, який біг слідом, широко махаючи довгими руками. На підмогу псові прибіг ще один, і знявся справжній лемент. Я відірвав з чийогось паркану тонку замашну штахетину й пошпурив на собак. Одному, певно, дісталося, він скавульнув і зник.

— Давай, давай... — почувся хриплий Костюків голос, і ми втрьох знову побігли.

Зупинились аж за містом. Тут вітер стьобав ще дужче, але ми хекали й просто шапками обтирали з виду піт. Удалині ледве мрів ліс, а між лісом і нами пролягали засніжені й глухі нетрі яру. Я підійшов до Романенка й нахилився, щоб краще роздивитись. І раптом заволав на нього несамовитим голосом.

— Ки-инь!.. К-кинь!...

Романенко й досі стискав у правій руці закривавлений ніж. Схаменувшись, він кинув його в сніг і сам здригнувся, наче то була розпечена залізяка. Ми стояли й тупо дивились у ту дірочку в снігу, де впав ніж. Костюк підійшов, покопирсався, взяв його й щосили пошпурив у недалекий звідси яр.

Десь на протилежному кінці міста тріснув постріл, тоді ще один, і їх негайно поглинула завірюха.

— Як уроді коло собору, — промимрив Романенко.

— Наче на станції, — обізвавсь Костюк.