Розділ «ЯР Роман»

— Що то? — здивувався я.

Той побовтав:

— Вода з колодізя. Кий там тепер клей, клей замерзне й усьо. А ми водичкою, водичкою...

Розвішувати почали з Гуманьчиків. Романенко лив на паркан з пляшки, а Костюк брав чергову листівку рукавицею й приліплював.

Ніч видалася темна й хмарна. У містечку спокійно перегукувалися собаки. Для собак у Романенковій кишені була мащена мамалига, і досі щастило відкупитись од собак.

Наступним об'єктом були вулиці побіля станції. І на станції, і на мосту в парі з німцями стояли зараз вірні люди. Я йшов серединою вулиці. Тут вітер позмітав увесь сніг, і наших кроків зовсім не було чути.

Я показав на чиюсь комору, що тесаним дерев'яним причілком виходила над самісіньку дорогу:

— Давайте сюди... — і першим ступив у глибокий сніг, рукавицею протер на стіні місцину. Романенко линув туди водою й кивнув Костюкові. Але той чомусь барився з листівкою.

Він прошепотів:

— А чуйте...

І мені було видно, як у нього від напруження аж рот роззявивсь: — Хтось уроді кашлянув.

Ми всі застигли, та над містечком висла така первозданна тиша, що годі було вловити в ній бодай найслабший згук.

— Учулося, — зітхнув Романенко й знову линув на зруб водою. Костюк хвацько притулив білий аркуш і розгладив рукавицею. Рукавиця його вже давно взялася коржем і лунко торохтіла об деревину. Ми квапливо вийшли на дорогу й мало не зіткнулися з незнайомим чоловіком.

— Це ти... — почувся голос, я впізнав Антона, і мені перехопило дух. — І Романенко, — здивовано констатував Ягола. — А цього чоловіка, повідіму, не знаю.

Романенко почав заходити йому з-поза спини, чекаючи першого сигналу, Костюк теж напруживсь. Ангін подивився туди, звідки вели наші сліди, і помітив на коморі білий прямокутник листівки.

— А ви, прочім, як із толоки, — показав Антін на наші чоботи.

Я отямивсь і махнув Романенкові рукою:

— Пропусти. Хай іде.

Костюк підступив до мене й почав жебоніти над вухо:

— Шефе... він же вас двох упізнав... Куди ж ти його...