Розділ «ЯР Роман»

Костюк дістав із-за пазухи багатократ згорнене полотно, завбільшки як добре простирадло, і почав надягати його на білий навильник.

— Я вже, — прошепотів Костюк.

— Давай ближче...

Я взяв держално й почав прикручувати його м'яким алюмінієвим дротом до колони: спершу внизу, тоді вище, щоб не хилилося надто додолу.

— Ще? — нетерпеливився Костюк.

— Зараз, — відповів я й похитав держак. — Іди вперед.

— Іди ти, шефе. В мене поночі голова крутиться.

Я намацав першу сходинку й заспускавсь униз. Тепер виткі сходи вже не здавалися такими нескінченно довгими. Гупнувши по інерції ще раз обмотаним чоботом, я відчув під собою підлогу й почекав Костюка.

— Хай воно сказиться, — буркнув Костюк.— Мені нема гіршого, як ото поночі.

Я не відповів, мене й самого допіру опосів був жах, але тепер усе лишилося позаду.

Біля дверей стояв Романенко.

— Усе спокійно? — пошепки спитав я його.

— Усьо спокійно.

— Вішай оте.

— Усьо вже висить.

Я подивився. На клямці дверей видніла фанерна табличка з написом німецькою мовою: «Заміновано!»

Поки ми длялися на дзвіниці, знявся вітер, і з-поза собору почало віхолити.

Я вголос подумав:

— Ще краще, — і пішов стежкою до хвіртки: — Ще краще.

— Авжеж, — погодився Костюк.