Розділ «ЯР Роман»

— Нехай іде, — повторив я, і Романенко відійшов од Антона. — Оленка казала, що ти сьогодні на нічну...

— Вийшло наоборот. Поседів, покуняв, а міні кажуть іди додому. Ну й...

Він махнув рукою й ступив уперед, але кроків За десять став і озирнувся.

— Як така математіка, то піду, повідіму, докушовать на станцію. Один казав, дискать, якщо тебе...

І подався туди, звідки прийшов, щосили шкрьобаючи по мерзлому грудді чобітьми. Ті двоє й досі запитально дивилися на мене, але я сказав:

— Ходімте.

За годину всі листівки було розклеєно, і ми, сторожко наслухаючи, подалися до центру, давши гака, щоб обминути поліцію й комендатуру. На протилежному кінці майдану височів білий зуб собору. Я перший одчинив хвіртку й увійшов на церковне подвір'я. Костюк двічі копнув ногою в кучугуру снігу й витяг звідти довгий обструганий навильник. Романенко шарудів обмотаними чобітьми позаду.

Я глянув на дзвіницю. Білі гранчасті піни її, звужуючись невеликими уступами, завершувались ротондою колонок, і все це дуже нагадувало Київську Печерську лавру. Бані звідси не було видно, тільки вузенький піддашок, і мені стало моторошно. Звідти долинав якийсь таємничий шепіт і зітхання. То міг бути тільки вітер у дзвонах, і я взяв себе в руки. Якого дідька! Не вистачало ще мерців злякатися — і повна картинка.

— Відмикай.

Костюк почав зашкарублою рукавицею встромляти ключа в шпарину, але ключ ніяк не хотів лізти.

— Забилося, чи що?..

Я сказав:

— Поміняй рукавиці.

Костюк послухав і швидко відімкнув двері собору. Цей ключ він скопіював з паламаревого, ще місяць тому впоївши діда самогоном. Я коротко сказав Романенкові:

— Ти — тут.

— У дверіх?

— Дивися й слухай.

— Добре, йдіть...

Ми з Костюком почали навпомацки шукати сходів на дзвіницю, ледве знайшли. Сходи були вузькі й стрімко крутились навколо стрижня. Я спершу почав рахувати їх, але тоді збився. Здавалось, тим приступкам не буде ні кінця, ні краю. Рогожа на ногах продерлась, і я кілька разів наступав на те шмаття. Було так темно, що я почувався, як у могилі. Забракло повітря, серце шалено тріпотіло в грудях, а в вухах немов хто сопів ковальським міхом. Мене охопив дикий жах, я вже не міг зносити цю давучку темряву. І тоді в обличчя вдарило холодним вітром.

Нагорі було видніше, майже видно. З товстої балки звисав здоровезний дзвін у півтори обійми. Я ніколи не думав, що він такий великий, хоч у продухвини між колонок його було добре видно з вулиці. Обабіч висіли менші й зовсім маленькі дзвони та підголоски. Я скинув шапку, обтер спітніле обличчя й перехилився через парапет. І на подвір'ї собору, і довкола в містечку було тихо і спокійно, і ця тиша заспокоїла мене.