Розділ «ЯР Роман»

Я присів і заходився здирати рогожу з ніг, та Костюк мене стримав:

— Нехай, шефе, коло хати своєї скинеш. Та зразу й у піч.

Домовилися вертатись різними вулицями — так було надійніше.

— У тебе алібі є, шефе?

Я знехотя відповів:

— Є... наче.

— І в мене сяке-таке...

— Які алібі? — спитав Романенко.

— Т-а! — відповів Костюк. — Тобі не треба. Ти далеко живеш, на тебе не подумають. Алібі — це коли когось хочуть на грушу, а чужа молодичка каже: ні, він нічого поганого не робив, він ночував у мене.

— А як своя?

— Своя не годиться.

Я подивився на Костюка. Він же напевно не знав про мої стосунки з Оленкою, ляпнув та й годі. Дивна людина, майнуло мені, де в нього береться стільки сил, щоб зараз, у таку хвилину жартувати...

Ми рушили, не прощаючись, кожен у своєму напрямку, я ледве тяг обважнілі заляльковані ноги. Наша однобока, схожа на голуб'ятню хата спала, міцно заплющившись віконницями й узявшись на прогоничі. Але таке могло здатися тільки сторонньому оку. Я заглянув у шпаринку. На столі блимав каганець. Мати відчинила на диво швидко. Вона, певно, і не лягала.

— Що то в тебе? — спитала вона, дивлячись на мої чоботи.

Я розірвав шпагатний й постягав рогожу.

— Це спалите, — сказав я, кидаючи дрантя жужма під піч.

Мати зашепотіла:

— Господи, свята Богородице co младенцом...

— Збудіть на роботу, — стомлено проказав я й заходився роздягатись.

Але будити мене не довелося — я до самого ранку не міг заснути. Не спали, певно, й у хатині, бо я чув, як старі ворочаються й щось одне одному шепочуть. Тоді мати збудила Марію, і сестра надто гучно вмивалася, бряжчала тарілками й гриміла шухлядами. Раніше я в цей час міцно спав, але тепер кожен шерех одлунював у стомленому мозкові.