Розділ «ЯР Роман»

— Ну... будь-хто.

Вона прошепотіла:

— Скажу.

Тоді приступила до мене й заходилась поправляти шарф під кухвайкою.

— Иній сів.

Я пригорнув її за м'які плечі, пірнув у сіни, і кроки мої лунко зарипіли в пітьмі. Це не входило в розрахунки, але природі не накажеш. Од хвіртки я звернув не ліворуч, як завше, а в праву руку.

На Гуманьчиках біля закиданого снігом живоплоту дерези чорнілися дві постаті.

— Добрий вечір, — навмисне привітався я, аби почули мій голос.

— Доброго здоров'я, — відповіла одна постать, і я впізнав хрипкуватого поліцая Костюка.

Я підійшов ближче.

— Усе гаразд?

— Усьо, — відповів другий. Це був робітник із цукрового заводу Романенко, височенний і кремезний хлоп'яга, теж років під тридцять, як і Костюк.

— На оссьо, шефе, — промовив Костюк і кинув мені під ноги два шматки рогожі. Я тільки тепер завважив, що чоботи в обох пообмотувані якимось дрантям. Це хлопці добре придумали, я з соромом за свою необачність почав обмотувати свої хромові.

— На ше й шпагатиною, — озвався Костюк.

Я зробив усе й ступив кілька кроків. Тепер і сніг під ногами не так рипів, і сліди нехай хто спробує розпізнати. Настрій помітно піднявся.

Костюк спитав:

— Де вони?

Я вдарив себе по бічній кишені, тоді сягнув рукою й дістав паку листівок:

— Ось вони. А клей?

Романенко засміявся й теж добув із кишені літрову пляшку.