Розділ «ЯР Роман»

Афіноґен Горобцов прочитав усе до останнього рядка, навіть підпис і дату, а я впіймав себе на тому, що стежу за дикцією читця. Мені раптом стало вільно й легко, і я зрадів. Я вже давно придивлявся до свого начальника й ніяк не міг уторопати, чому той так кумедно сіпає підборіддям. І тільки тепер зрозумів. Просто в нього за кожним звуком «о» сприсала спідня щелепа, неначе він її щоразу звихав і тут-таки вправляв заново.

Я засміявся й, щоб якось виправдати себе, сказав:

— Що ви, шефе, надаєте таким дрібницям такого значення?

Афіноґен затнувся:

— Дріб... дрібницям? Максим Архипович, да что вы говорите! Это же... это же... Тут головы полетят!

Я й сам такого не думав, але мусив же пояснити, чого сміявся. Афіноґен сказав:

— Я займусь этим. Это все — одна рука: и прокламации, и черно-красный флаг и... ефрейтор!

— Навряд.

— Что — «навряд»?

— Щоб усе це було одних рук діло.

Афіноґен подивився на мене й сів. І тільки згодом озвався:

— Вы думаєте?

Я спробував зобразити на своєму обличчі вагання:

— Так мені здається... Хтозна. Втім, навряд, щоб оті, що розклеювали прокламації, наважилися й на... таке.

— Не знаю, Максим Архипович, — по ще довшій мовчанці проказав начальник поліції. — Может быть, вы и правы...

Я байдужим тоном запитав:

— А хіба цим ділом не комендатура займатиметься?

— Комендатура, — відповів начальник.

— А ви ж кажете, що...

Афіноґен підтвердив: