Розділ «ЯР Роман»

— Дуже слабкі після махорки, — відповів Максим.

— Ну, то йди добре виспись. — Олег розміркував уголос. — Краще б сьогодні була п'ятниця...

— Наступного року двадцять третє січня припадає саме на суботу. Може, почекаємо? — усміхнувся Максим.

— Побережи свої жарти до завтрього.

Цілий наступний день я й справді почувався дуже спокійним. Розглядав зі слідчим Іваненком справу про якусь пожежу, ходив до комендатури зі списками ярівчан, досі завербованих у Німеччину, навіть забіг додому пообідати. Афіноґена не було із самого ранку й не доводилося ні перед ким прикидатись. А ввечері, після роботи, я негайно пішов знову додому. У центрі поздоровкався за руку з отцем Юліаном, привітався ще з кількома знайомими й навіть перекинувся словом із сусідкою бабою Макарихою. Потім перевдягся, повечеряв і майнув до Ягол.

— Антін удома?

Оленка відказала:

— У почну пішов.

— Паша спить? — спитав я знову.

— Ше.

За півгодини потому, як на Пашиних дверях клацнув гак, лежачи поряд із Оленкою, я попрохав:

— Ти не могла б трохи не поспати?

— Могла б.

— То посидь, а як ночуєш перших півнів, збуди мене.

— Спи, збудю. Я он ше посидю, повишиваю...

Голос у неї трохи тремтів, але вона пі про що не питала, і я був їй удячний за це. Я поцілував Оленку й миттю заснув. Прокинувсь од сильного торсання:

— Уставай...

Я спросоння не второпав, що від мене хочуть, і здивовано лупнув очима. Та за вікном голосно, на всіх октавах перегукувалися півні, і я почав вилазити з угрітої постелі. Я вдягся, взяв шапку й став, нерішуче позираючи на Оленку. Нарешті зважився:

— Коли б тебе спитали, де я був цієї ночі... ти не могла б сказати, що ночував у тебе?

— Хто... питатиме?