Розділ «ЯР Роман»

— Да ну?

Афіноґен підійшов до його столу:

— Вчера немцы таки разгромили партизан.

— Учора?

— Точно. Уничтожили всех.

Максим обдумував сказане. Німці вже давно й досить безуспішно полювали за тим загоном. Невже їм нарешті всміхнулася фортуна?

— Це діло таке, — мовив він обережно. — Поки ящірці не наступиш на голову, не кажи, що впіймав.

Начальник випростався й урочисто, по складах, проказав:

— На-сту-пи-ли!

Й оскільки Максим недовірливо дивився на нього, він додав конфіденційним тоном:

— Я сегодня вот этими глазами видел Кривого.

— Де?

Афіноґен кивнув головою за вікно, у бік німецької комендатури.

— Там.

— У... підвалі?

— В том самом, что и вы когда-то... Комендант пустил! — похваливсь Афіноґен. — Такое никчемное, молодое и в плечо раненное. Круть, Кузьма Круть. — Він застеріг Максима: — Только об этом, Максим Архипович, ани-ни, слышите? Комендант не велел говорить пока-что.

Максим задумався. Перед очима постала велика, з вузенькими віконечками камера. Невже то була правда, ота його літня пригода? Усе мов оповилося в напівпрозору запону... «Макс!.. Макс!..» Таки правда, бо той різкий голос лейтенанта Газе й досі ляскотів у вухах.

— Вы еще не собираетесь домой?

Максим звів на Афіноґена очі. Може, знову почне набиватися в гості?

— Ні, шефе... Хочу трохи попрацювати. Оця справа... — він узяв до рук важеньку папку, — ...вимагає уваги.