Розділ «ЯР Роман»

Максим запитав Антона:

— А твоя?

Це безпосередньо стосувалося Антонових слів, але той не зразу второпав, що від нього хоче Максим.

— Не заїдайся, — блиснув він на нього скалкою з ока. — І моя. Хай буде моя.

— Тобі байдуже, чия вона?

— Чоловікові дай хліба, — промовив Антін. — А де його пекли — то, вобше й узагалі, не важно.

— Свій хліб по-своєму пахне, — заперечив Максим, але Ягола, певно, і на це мав окремішою думку.

Він сказав:

— Наших людей на Дальньому Востоці стіки? Знаєш? А чого вони туди помандюрилися, знаєш? Бо тут меньше платили, а там більше. Один казав, дискать, риба шукає, де глибше, а чоловік — де лучче. Ге ж?

— А чого ж ти не поїхав за довгим карбованцем?

— Бо міні й тутечки було добре.

— А я б своєї хати ніколи не пустилася, — вставила й Оленка слово й почервоніла, бо до неї не апелювалось.

— Ви там усі? — гукнула з порога Паша. Вже давно смеркло й нічого не було видно. — Ідіть їсти.

Антін устав і кивнув Максимові:

— Ходьом попоїмо, чого німець послав.

Стару приказку він обернув на повий лад і засміявся, але Максим відмовився:

— Я вдома вечеряв.

— Ходьом! — потягла його й Оленка, малий же Антось почав смикати за рукав:

— Ходьомте, дьо-одьку, ходьомте!

— Хоч посидиш із нами, — сказав Ягола. — Там у сулії ше є? — спитав він у темряву.