Розділ «ЯР Роман»

Оленка, дивлячись поперед себе, спитала:

— Чого ви все лаєтеся... лаєтеся?

— Твій брат хоче, щоб я під їхню дудку грав!

— Під чию дудку?

Хлопець сердито махнув рукою:

— Та!

Дівчина задумано проказала:

— Ми всі поробилися, як ті собаки...

— Тут не те що собакою, а й...

— Він чесний чоловік, — зітхнула дівчина.

— Литій чесний, а всі — паскуди!

Оленка встала й підсіла до нього, та Максим навіть не поворухнувся. У кімнаті напував бурий півморок, світло каганця осявало тільки кружало стільниці та ледь-ледь гору подушок у кутку на ліжку. По той бік сіней щільніше причинилися двері й клацнув гак — Наша з Антоном полягали спати.

— І ти чесний, Макси... — тільки тепер відповіла на його вибух Оленка.

Максим ніяково поклав руку на її плече, і вона з готовністю притулитися до нього. Максим обережно гладив Оленку й думав: ось, певно, єдина в світі людина, яка неупереджено ставиться до мене, приймає мене таким, як я є. І ця довіра потроху зігрівала йому схолодніле серце, і перед очима ставало аж ніби видніше. Він нахилився над дівчиною, і вона підвела голову. Її пойняті блиском очі, ніжна лінія ледь горбкуватого носа й Особливо маленька яминка на підборідді зовсім розчулили його. «К бісу все на світі, — сказав він сам собі; — крім політики, існують і багато речей, заради яких варто жити; нехай-но спробує хтось мені заперечити — і я зарегочу такому філософові в обличчя».

Максим ще дужче нахилився до дівчини й торкнувся вустами червоненького дзьобика її химерно ви ту тої верхньої губи, тоді, охоплений несподіваним жаром, почав цілувати. Гарячий і в'юнкий кінчик Оленчиного язика, якого він ніяк не міг упіймати, доводив його мало не до сказу. Максим торкнувся рукою за її пругкі груди, і дівчина аж затріпотіла в його обіймах.

Максим уже не думав, що робить. Він узяв її руки і встав, Оленка ще міцніше вхопилася йому за шию, хлопець відчував коло самого вуха палке й тремтливе дихання, і воно ще дужче шалило його. Він ступив ті кілька кроків, що лишилися до ліжка, і повільно поклав її на шарудкий сінник. Оленка не відпускала Максимової шиї. Волосся дівчини пахло теплом і прохолодною м'ятою...

Коли нас привезли на місце, концтабір був уже в основному обладнаний, але для роботи не вистачало каторжан. Головне Управління Таборів, що містилось у спеціально для цього створеному селищі Магадані, вимагало збільшити видобуток золота й кольорових металів, з «материка», переважно з порту Ваніно, один за одним відчалювали перетоптані в'язнями пароплави, але багато в'язнів мерло ще в морі, з Магадана ж до таборів добувалося не більше трьох-чотирьох з кожної сотні, решта мерли в дорозі.

Ми не могли збагнути причини цього дивного явища. Збагнули його тільки згодом, після кількох місяців концтабірного життя. Справа в тому, що ГУЛАГ, тобто Головне Управління Таборів, підкорялося водночас і «господарським» наркоматам, зацікавленим у збільшенні виробництва золота й дефіцитних металів, і НКВД, тобто Наркоматові Внутрішніх Справ, який намагався знищити якомога швидше і якомога більше «ворогів народу».

З трьохсот чоловік, які доїхали живими до постійного концтабору, мало хто міг би зараз викопувати навіть найлегшу каторжанську роботу, тому господарська адміністрація домоглася від енкаведистів певних пільг для нас. Новоприбулих розмістили в двох крайніх бараках, призначених для «доходяг», але пайку видавали не як тим «доходягам», що неспроможні виконувати норму й приречені на смерть від постійного виснаження, а трохи більшу: по чотириста грамів хліба.

Ми опинились мовби в царстві небесному, а проте боялися, що це швидко набридне начальству, якщо ми не поквапимося набути нормальної робочої форми.