Розділ «ЯР Роман»

— Нехай колись розповім, — сказав я Оленці, і вона зітхнула. — То довго й дуже складно...

Дівчина встала й підсіла до мене — несмілива, сумна й трохи холодна. Мені раптом зробилося прикро. Чому вона увесь час повторює братові слова? Невже не може мати власної думки?

— А ти не віриш мені, — подивився я скоса на неї.

— Мені ка'еться, що я ходю понад яром, — одповіла вона й притулилася скронею до мого плеча.

Мене схвилював цей порух, і я схилився над нею. Оленчині коси пахли прохолодою, і я глибоко вдихнув ті пахощі.

— Ти чого? — злякалася вона.

— Нічого.

— То я вп'ять мнятою...

Я торкнувся вустами її кіс. Невже не повернуться оті щасливі дні, коли ми могли годинами сидіти отак, ні про що не думаючи, крім себе, коли жодна тінь не лежала поміж нами. Невже в цьому житті все таке скороминуще й людські почуття залежать од їхніх учинків і нічого не вартих речей?

— Оленко, — сказав я, і дівчина підвела вгору своє ніжне, з маленькою ямочкою посередині, підборіддя. — Нехай між нами все буде по-колишньому. Після України я люблю найдужче тебе.

Вона знову зітхнула, і я невдоволепо змовк. Вийшло надто пишно, неначе хтось моїм голосом прочитав гасло. Це було не зовсім те, що я хотів сказати, але слова десь погубилися, і всьому причиною стала та сама трагічна умовність і неосяжна влада речей і понять, які заполонили наше життя.

Максимів стіл стояв навпроти Афіноґенового, і між ними лишився тільки неширокий прохід до вікна. Максим волів би сидіти сам, але начальник української поліції сказав ще першого дня:

— Нам же, Максим Архипович, придется один с другим совещаться.

І хлопець мусив дати згоду:

— Звичайно...

Хоча не мав ніякісінької уяви про те, у чому полягатиме, власне, його робота й що він зможе порадити своєму шефові.

З того ж таки першого дня для нього постала проблема: як називати його — паном Афіноґеном, як досі? Трохи не пасувало для службового вжитку. А «пан начальник» дратувало, підкреслюючи залежність. Максим тільки тепер довідався про начальникове «по-батькові»: Афіноґен Онуфрійович Горобцов. Але свого прізвища той сам недолюблював і навіть соромився: воно було значно молодше за власника, Афіноґен доточив собі «ов», коли це слало модою. Отже, не пасувало ні Афіноґен Онуфрійович, ні пан Горобцов. І Максим вирішив називати його так, як і решта службовців поліції: шефом, скоротивши величання «пан», що його неодмінно додавали нижчі чини.

Афіноґен же й далі називав Максима на ім'я та по-батькові.

Робота виявилася теж не такою, як її собі уявляв Максим. Українській поліції в Ярі німці доручили кримінальні справи та охорону порядку в місті й районі. На деяких же менш важливих об'єктах рядові несли варту разом із німцями з комендатури — на мосту, на станції та цукровому заводі.

Максим сидів і знічев'я дивився на криві кавалерійські ноги Афіноґена, які виглядали з-під столу. Щойно слідчий Іваненко приніс нову справу про покражу двадцяти листів оцинкованої бляхи з цукрового заводу, і начальник поліції гортав дрібно списані аркуші допитів, роблячи на них позначки червоним олівцем. Надивившись на нього досхочу, Максим устав і попростував до дверей.