Розділ «ЯР Роман»

— Не знаю, — по паузі відповів Олег. — Франц Енґель цікавився. Вони ж в одному будинку мешкали.

Він запалив сигарету. Кімнату виповнив чадний паперовий дим.

— Того Мороза, може, вже й кістки десь перетліли, — сказав Максим.

— Він був знайомий з Багазієм.

— Це хто?

— Забув? Голова самочинної київської управи.

Максим пригадав, але це його чомусь ніскільки не схвилювало.

— Чуєш, Нетреба, — раптом, помулявшись, обізвався Попович. — Ти більше до мене сюди не приходь.

— Ч-чому?

Максим од несподіванки затнувся.

— Та так. Не приходь і годі. Краще бачитимемося в тебе чи в мене, а сюди... не приходь.

Максим сумно похитав головою, але змовчав. Олег починає законспіровуватись, майнуло йому. Хіба це на випадок чого допоможе? Усім добре відомо, що ми знайомі й часто буваємо один в одного. І перший — той-таки Афіноґен знає. Максим сказав про Афіноґена, та Попович заперечив:

— Одне діло знати, інше — бачити. Тут проста хитрість логіки мислення, Вразумєл?

Максим безнадійно махнув рукою. Олег знову вжив отого слова, яке полюбляв колись уставляти де треба й де ні, і це нагадало хлопцеві їхні давні дискусії.

— Про конспірацію люди дбають заздалегідь.

— Ми не збиралися гратись із німцями в піжмурки. Йшли з відкритим забралом, а тепер довелося. І однаково не приходь. Чуєш, Нетреба?

Хлопець байдуже стенув плечем і вийшов.

— Максим Архипович, — зустрів його Афіноґен, — этим, наверное, займетесь вы.

Він і досі гортав ту саму папку про покражу двадцяти листів оцинкованої бляхи.

— З мене такий юрист, як....