Розділ «ЯР Роман»

— А вы с Иваненко, Иваненко. Он все хитрости на этот счет знает, — заохотив його Афіноґен.

Максим узяв з-перед нього папку і став читати. Свідки давали дуже плутані показання, навряд чи в цій справі можна було знайти кінець ниточки, але бляху німці відпустили для ремонту цукрового заводу й вимагали старанного розслідування.

І вони-таки не забарилися нагадати про це. Його викликав до себе в комендатуру якийсь лейтенант Газе. Максим перейшов через дорогу. Вартовий не спинив молодого офіцера української поліції. Газе виявився тим самим, хто командував бити його: «Макс!.. Макс!..»

Не було сумніву в тому, що лейтенант упізнав свого колишнього в'язня, і Максимові здавалося дуже образливим стояти перед ним наввипинки й вислуховувати настанови щодо ведення справи.

— А що вас так непокоїть, гер лейтенант? — не встояв Максим.

Той лаконічно відповів:

— Саботажники.

Він трохи знав українську мову, послуговувався й Максим своїми знаннями, і вони обходились без перекладача.

Максим ішов од нього з неприємним почуттям. Цей лейтенант, він помітив, поводився дуже вільно як для своїх погонів. Здебільшого в такі погони люблять наряджатися працівники служби державної безпеки СД, згадав Максим розповіді Олега Поповича. Це треба запам'ятати й придивлятися до всіх, хто найчастіше спілкується з лейтенантом Газе, — просто так, на всяк випадок, знову подумав Максим. Іде боротьба за Україну, страшна й напружена боротьба, на словах усі — її друзі, і доводиться знати, хто чого вартий, бо в кінцевому рахунку важать-таки не слова, а вчинки й факти.

Цілий день думаючи про це, Максим увечері знову завівся з Антоном.

— Як ти такий ідейний, — сказав він йому, — то що ти зробив для України?

Вони з Оленкою сиділи на лавці між бузком і призьбою, Антін же собі виніс із хати триногого дзиґлика. Малий Антось у пофарбованих бузиною довгих полотняних штанцях на одній підтяжці мостився біля тітки, прядучи вухами.

— Що ти мені все, дискать, Україна та Україна! — добродушно завважив Антін. — Як буде Росія, то буде й твоя Україна. І скажу вам більше: як це буде Росії, то не буде й України.

Антось нахилився над Оленчиним вухом і спитав так, що й усі почули:

— Тьо, а шо воно — «Вкраїна»?

— Там, де ти живеш, — одповіла дівчина.

— Хо-ота?

— Нє.

— Сі-іни?

— Ніт не сіни! — відмахнулась Оленка, і Антось, не одержавши відповіді, поліз пальцем у носеня.