Розділ «ЯР Роман»

І дівчина знову зітхнула. Мені хотілося розповісти їй удруге про того хлопця, якого, мов закривавлену тушу, вносили після допиту на ряднині, натомість повторив:

— Так треба...

Оленка сіла віддалік, на краєчок лави за столом і втокмилась нерухомим поглядом у язичок світла. Чолом її перебігали якісь тіні, і воно бралося брижиками.

— Нехай, каже, лучче він, як хтось инчий.

На тій половині рипнуло, почулись важкі кроки й відчинилися двері. Антін був простоволосий і в самій майці.

— Шо це за поминки? — поспитав він і блиснув примруженими очима. — Одне за столом, а друге обше коло порога. Здоров, Максиме.

Він підійшов і поздоровкався.

Уперше за цілий рік Антін назвав мене на ім'я й простяг руку, я був просто вражений. Я підвівся й відповів на потиск, пробелькотавши:

— Дра-ас...

— А шось я не бачу обновки, — проказав Антін, і досі тримаючи руку. — Прочим, повідіму, ввечері й не треба, ге ж?

Я відчув, як починаю поволі червоніти. Ягола натякав на мою поліцейську форму. І це була правда, бо він спитав:

— І погончики з каймою, ге ж? Не лисі, як підошва?

Я висмикнув свою руку й сів на лаву. Антонові слова можна було сприймати по-різному, він напевно-таки насміхавсь, інакше до чого були б оті закиди й про обнову, і про лисі погони? Мене хапали чорти.

— Збиткуєш? — намагався перевести я все на жарт.

Але Ягода заперечив:

— Один казав, дискать, шо собі підстелеш, на тому й ляжеш.

І попростував до шафи, де зберігалася його махорка. Натрусивши з торбинки в кисет, він одірвав згинку паперу й простяг мені зі словами:

— Закурюй.

Я відвернувсь.

— Коли б не ти...— з серцем почав був я, але не закінчив.