Розділ «ЯР Роман»

— А коли?

— Та коли ж!

Я відчинив хвіртку й пішов стежиною поміж вишняком до хати. Вікна вже світилися на обох половинах. Я ступив у прочинені сінешні двері:

— Можна?

Мені ніхто не відповів. Я перепитав, увійшовши до кімнати, але знову не одержав відповіди. У хаті нікого не було. Я сів на лаві коло порога й задививсь у вікно. Біла Оленчина хустина майнула в сутінках і зникли в коморі: певно, дівчина поралась у свинюшнику. Тепер людям додалося клопоту. Німці дозволили тримати свиней, але взяли це під суворий контроль. Колоти можна було тільки з дозволу властей, віддавши половину. От кожен і тримав по двоє свиней: хоч одна собі перепаде.

Я думав, що скажу Оленці, коли вона ввійде. Зачулися кроки, і я здригнувсь. Але ввійшов Антось.

— Дьо-одьку, — таємниче прошепотів малюк, — а я їй не сказо-ов, шо ви в хо-оті. Хой наляко-оєцця!

Він знову вискочив надвір і почав пантрувати за тіткою, а я зітхнув. Мені було зовсім не до виграшок. Але зустріч відбулася значно простіше, ніж я собі уявляв. Оленка зайшла й сказала:

— Це ти?

І я так само бездумно відповів:

— Я.

Руки в Оленки були в кукурудзяних висівках і вона обтирала їх просто об сукню. Тоді схаменулася й заходилася мити над шапликом, що стояв коло мене. Вода з шаплика ляпала мені на холоші, але я втупився в білий, як блискавка, проділ на чорнокосій Оленчиній голові.

У сінях зблимнули Антосеві оченята й зникли, певно, малого розчарувала така прозаїчна зустріч.

— Антін казав, шо ти чесний чоловік, — першою порушила мовчанку дівчина.

Я запитав:

— Ти вже мене не виганяєш?

— Нехай, каже, лучче він, як хтось инчий. Хвашист який небудь, каже.

— А ти?

Оленка зітхнула й пішла до припічка витирати руки, але рушника не знайшла й довго тримала їх так; проти благенького каганця було видно, як стікають із пальців прозорі краплини, схожі на великі сльози. Я сказав подумавши:

— Так треба, Оленко.