Розділ «ЯР Роман»

Але Максим заперечив:

— Ні, правда.

Слово було сказане, і всі разом заворушилися, немов їм стерпли від довгої нерухомости руки й ноги.

— Що — правда? — перепитала я. — Макси, ти бре...

Максим устав із-за столу, і підійшов до дверей, де я стояла, і зірвав із кілочка чорний кітель із сірими обшлагами та сірим коміром.

— Дивися! Дивись!

Я раніше й не помітила того костюма, ставши до нього спиною.

— А ти й нагана їй покажи, дерехторе. Отого, шо тобі там почепили.

Я й не глянула в бік дядька Архипа. Я була спокійна, навдивовижу спокійна. Максим тримав кітеля за сірий комір, і поли волочилися по долівці. Я дивилася на все так, ніби то була й не я, а якась інша, стороння людина. З язика мені зірвалося слово — я й не спробувала його спинити:

— Може, то й отих-о, шо в яру, ти продав?

Я тільки тепер подумала, як поведеться Максим і що скаже. Якби він навіть ляснув мене по обличчі, я б не здивувалась, але Максим і не сіпнувся, лише повільно потяг кітеля по долівці та сів на те саме місце спиною до вікна, звідки щойно й підвівся.

— Нікого я не продавав, — аж тепер озвався він байдужим голосом.

— Він у нас чесний.

Це сказала Марія й сердито грюкнула шухлядою. З очей у мене закапали великі рясні сльози. Я стояла й не витирала їх, і навіть не хлипала.

— А як же воно... шо тих у яр, а... ти в оцьому осісьо? — Марія показала пальцем на чорний кітель біля Максимових ніг.

Тітка Явдошка заскиглила:

— Шо ти ото кажеш, дитино! Господи, свята Богородице со младенцом... Хіба ж можна таке й подумать! — Вона тільки тепер утямила жахливий зміст моїх запитань. — Хіба ж у людини Христа в животі нема, щоб на його?.: Максимочку, чого ж ти мовчиш і не скажеш їй, шо, мов, ти не?.. Та цур тобі, дівко, та пек тобі й усім...

Дядько Архип натоптав свою люльку й перебив дружину:

— Чо-го розквокталася, кау! Без тебе не зварицця? «Та цур, та пек»! І самі розберуцця, шо й до чого. А то бе та ме, як та коза на шворці. Яке твоє діло!

Тоді повернувся до сина й заціливсь на нього люлькою, мов пістолетом: