Розділ «ЯР Роман»

— А де я вам тієї олії наберуся! — раптом вибухла невістка. — Себе видою, чи що?

Я подивилася на Пашу. З невісткою в нас були дуже прості взаємини, Паша часом і командувала мною, молодшою, але ніколи з доброго дива не сіпалась отак, як оце. Я без особливого апетиту попоїла, та лишилася сидіти за столом. Щось негарне трапилось, і Паша сама скаже мені про це трохи згодом.

І невістка недовго забарилася.

— Щось таке міні баба Макариха казала, шо й на вуха не налазе...

Я заохотила її:

— А що?

— Та! Каже, в Писарчуків якийсь поліцай живе.

У цьому ще не було нічого трагічного, Паша навіть намагалася говорити з тінню зневаги про ту новину, але так собі вона не злилася б, і я чекала гіршого.

— Каже, дивлюся, виходе з хати якийсь увесь у чорному, тільки обшлаги сірі. Вийшов, каже, рипнув у комору, тоді вп'ять у хату, тоді, каже, пішов у нужник, а тоді вп'ять, каже, в хату. Я, каже, стара, не добачаю, хто воно: чи то їхній Максим, чи хтось, каже, ничий...

Паша сердито загарчалась кочергою в челюстях.

— А я кажу: чого б воно їхній Максим убирався в поліцайське, коли... Ну, сказала, що його й самого оце забирали.

Я втупилася очима поперед себе, і Паша вирішила заспокоїти мене:

— Шо старе, шо мале. Нашо б я ото язиком... як собака хвостом!

Та я зірвалася й побігла до Нетреб. У голові зринала позавчорашня розмова з Максимом, і я намагалась пригадати кожне слово й кожну інтонацію його голосу. Лихе передчуття стискало груди й не давало дихати. Щось він увесь час намагався сказати мені, щось намагався, і то, певно, не аби для чого... Я ледве стримувала себе, щоб не пуститися навбіж, бо скрізь швендяли люди й цікаво зирили.

І тільки ввійшовши до хати й побачивши всіх, і Максима, звичайного в старій, знайомій мені кремовій сорочці з довгими язичками комірця, я полегшено відітхнула й відповіла на привітне запитання тітки Явдошки:

— Та нє-е... То я так...

Одначе просто так люди одне до одного не приходять, я це знала, і всі це знали й очікувально дивились на мене. Я нарешті зважилася й проказала:

— Одна тут баба... ваша, сусідка... Брехала, шо... ну, шо поліцай у вашій хаті, значить.

Стало тихо, навіть Марія застигла з якоюсь надірваною хусткою в руках. Я шастала очима від одного до іншого, але всі повідвертались. Мене знову пройняв холод.

— Еге ж бреше, Макси? — з рештками надії звернулась я до хлопця. — Неправда, еге ж?