Розділ «ЯР Роман»

Хлопець скосував на неї. Оленка повільно, по півкроку задкувала до ліжка, його майже не було видно в півтемряві, туди кволе проміннячко каганця не сягало, білілася тільки піраміда подушок.

— Макси-и...

Вона сіла на ковдру, і обличчя в неї було таке саме біле, як і подушки.

— Йди сюди...

Він одвернувся й знову втупивсь у полум'я.

— Чуєш... Іди ж...

Голос у Оленки був тихий і гарячий. Максим не ворухнувся.

— Я тобі ще... не все сказав.

— Іди, кажу, сюди...

— Ти спершу мусиш почути все, а тоді... Як вирішиш.

— Нічого я не хочу! Нічого не хочу чуть, іди сюди.

Коли вони перемовлялись, цвіркун, замовкав, неначе дослухався їхнього шепоту, а потім обзивався знову.

— Я тобі не сказав найважливішого, — мовив Максим. — Того, чого й вони ще не знають. — Він кивнув на двері.

— Тоді скажеш, — прожебоніла Оленка, і голос її почав уриватись, — Тоді...

— Ні, ти спершу послухай... Послухай, щоб потім...

— Що потім?

— Щоб не жалкувала, що я не сказав тобі цього зараз.

— Тобі не кається, що ти... смішний? — роздратовано проказала Оленка. — Инчі навколішках молять дівчат, а я сама... сидю й не можу... тебе діждацця.

Максим неслухняними пальцями дістав кисет і заходився крутити грубезну цигарку. Махорка сипалася на стільницю, він складав папірчину човником і згрібав кришки туди, а махорка знову трусилася.

— Начить, я тобі не наравлюся. Шо я — не бачу? Я не маненька. — Голос її тремтів, і Максим злякано дослухався, що вона казатиме. — Тоді йди до неї! У неї й пудря, і все є. А в мене п-пудрі нема-а...