Розділ «ЯР Роман»

— Оті-го листовки? — перепитав він. — Оті, шо двадцять хторого?

Максим кивнув.

— Націоналістичеська сволоч.

Таке безапелятивне резюме впекло Максима за душу й він аж губу закусив, аби не сказати чогось різкого. Він сидів за столом, дивився на жовтий язичок пахучого олійного каганця, Оленка притулилася побіч нього. Паша з Антоном мостились навпроти. Ранка на губі знову репнула, і на стільницю капнула червона краплина крові.

— Ой, — сказала Оленка, а Максим квапливо стер червону цяточку й заховав руку під стільницю.

Йдучи до Ягол, він ще не був певен, чи скаже їм усе, що знає про в'язнів німецької комендатури, але тепер обставини змусили його розповісти, не приховавши нічого.

— Їх повезли в двох машинах, — проказав Максим хрипким од хвилювання голосом. — Однієї й досі немає. У ній за конвоїрів було й четверо поліцаїв.

— А та? — тихо поспитала Паша.

— Друга машина повернулася тієї самої ночі. Їх конвоювали тільки німці.

— І Степана... там? — ще не вірячи своїм вухам, подивилася на нього дівчина. — Куди ж їх... поділи?

— У яр! У яр! — закричав Максим, не спроможний далі стримувати себе.

Каганцеве полум'ячко схвильовано засіпалось на всі боки, і Максимові здавалося, що коли воно знову погасне, у темряві мусить статися щось неймовірно важливе. Він подумав, що то забобони й намагався взятись у руки, але очі благально стежили за хистким язичком вогню.

— А ми чуємо — побрали людей, а хто воно... й не туди, що й ви там, — обізвалась у тиші старша господиня. — І не туди, що... до яру.

— До яру?.. — Антонів голос теж охрип, і Максим із сподіванням глянув через стіл на Яголу. Якусь мить вони переважувалися поглядами, тоді господар дістав кисет і почав крутити цигарку, не запропонувавши Максимові. Максим зирив на його вправні кощаві пальці з чорними пружками мазуту попід нігтями й думав, чи зійдуться вони коли-небудь із цим чоловіком.

Припаливши від каганця, Ягола повільно, дуже повільно підвівся, по тому, притамовано зітхнувши, встала й його дружина, і вони мовчки, забувши навіть попрощатися, пішли на свою половину.

Максим і досі не міг одвести погляду від каганця. Оленка, поклавши голову йому на плече, ледь чутно проказала:

— Я дурка... Я така дурка...

Вони довго сиділи, не ворухнувшись. Через сіни клацнуло залізом по залізі. Подружжя Ягол, лягаючи спати, завжди защіпалося на гак. І знову запала тиша. Було чути тільки неспокійне дихання Оленки, та десь у запічку прокинувся цвіркун. Від його тоненької зривчатої пісні в кімнаті стало ще тихше.

Оленка обережно підвелася й вийшла з-за столу. Максим дивився на каганець, але відчував кожен її порух. Він знав навіть, що в неї зараз темні-темні, як вуглинки, очі.

— Макси...