Розділ «ЯР Роман»

— Еге, Трохимів. Учителював, а як німець прийшов, то й той...

Марія дивилася на брата. Вдає, що його ніскілечки не обходить балачка старих, зітхнула вона скрушно, — а он на скроні в нього випнулася хвиляста синя жилка, і лоб зросився потом, уже зо три рази витиравсь рукою. Сестра чекала, що він ось-ось не витримає й щось таке скаже батькові, але того жалю, що полонив її раніше, тепер не було, і вона спокійно чекала розв'язки.

— Там, кауть, у лісі в його вже душ із півтораста.

— Свята Діво со младенцом! — перехрестилася стара. — Півтораста?

— Еге. А мо, й більше. Ото чули, шо поїзд перекинувся? Його рука. Кривий, бач, а беручкий...

Марія зіщулилася. Так і є. Максим устав і мовчки вийшов із хати, потягши за ногами повісмо трави й лепехи. Марії було видно у вікно, як він пішов стежкою до хвіртки, пристояв там і зник на вулиці.

— Архипе... — озвалася мати. — Не треба було при йому... Дитина ше воно...

— А я хіба шо! В базарі кауть, то й я кау.

— В собранії вчора читали, шо Господь, як прогнав Адама та Єву з раю, то...

Батько не дав їй доказати. Він раптом розсердився й блиснув на дружину прискаленим оком:

— Ду-урна ти й не каєся!

Тоді витяг кисет, увіпхнув у нього люльку й заходився топтати великим пальцем.

— Я їй про людей, а вона мені про Гадама.

Та в голосі його вже бриніла якась інша нотка. Певно, і він зрозумів, що образив сина.

Марія прибирала зі столу. Її пекли сльози. «У цьому домі, відколи я вернулася, — думала вона, — жодного разу не згадали ні про мого Павла, ні про мою нещасну маленьку дитину, що зосталася під деревом у чужому далекому селі. Може, це зветься тактовністю, чи делікатністю, чи ще якось, але людина зажди лишається людиною і їй інколи треба поспівчувати».

Перемиваючи, Марія подумала про те, що довго тут не витримає...

Цього дня мені просто поталанило. В Олега Поповича, до якого я пішов, уставши з-за столу, теж зайшла мова про кривого веприцького вчителя. І найнеприємніше було те, що тут я застав людину, з якою найменше хотів би зустрітися...

— Максиму Архиповичу — мое почтение! — надто жваво й надто радісно привітав мене начальник поліції Афіноґен Горобцов.

Я мовчки простяг руку йому та господареві й усівся на вільній табуретці. Квартира в Олега Поповича була суто парубоцька — захаращена книжками, які валялися, де попало, неметена, і з давно не витираним порохом на підвіконнях. Він вів із Афіноґеном, певно, давніше почату розмову, і я спершу не міг уторопати, про кого йдеться.

— Скільки йому років? — озвався Попович.