Розділ «ЯР Роман»

Максим сказав:

— То Марія, а це вже й ви хочете моєї смерти? Вам на Біломорканалі губи медом мазали?

Він засміявсь, але в тому сміхові не було нічого веселого.

— Я своє одсидів. — Батько палив у гранчасті склянки каламутного самогону й підсунув Максимові. Той повертів склянку в пальцях і таки винив.

— Я не про тебе кау, — озвався батько й теж вихилив. — Ти гражданської не знаєш? Не знаєш. Туді були партізани. Й оце, в базарі кауть, уп'ять партізани...

Він звернувся до жінки:

— Як отого кривого вчителя, що за греблію?

— Де? За якою?

— Та в Веприках, кау?

— А-а, — здогадалася стара. — Отого-го? Шо на Паламарівні жонатий?

— Еге.

— Того, шо ото його з ружжом бачили?

— Та еге ж!

— Заболотні по-вуличному, а так, по хвамилії... Він же нам трохи й родич.

Стара стишила голос:

— Твій дід і його прадід братами в перших були.

— І сам знаю. А, Круть його хвамилія. Кузьма Трохимович. Ми з його батьком у двадцять восьмому грабарювали. Підірвався. Застряла гарба в корчах, коні не тягнуть, він хтів підсобить, узяв за стуницю, й підірвався. Отаке-o йому під животом набігло.

Старий розчепірив пальці руки.

— Грижа. Так і носився з нею аж до тридцять третього, й син у його кривий: одна нога куціша, все з ціпочком та з ціпочком. Так на здоровій йозі черевик, а на тій — шось таке як чобіт. Казав Трохим: оце довчу сина, та й кину грабарювать. І кинув...

— Так ото він тепер із оружжям ходе? — спитала мати.