Розділ «ЯР Роман»

Максим на мить застиг, про весілля в хаті ще не мовилося й слова, тоді пересмикнув плечем і знову взявся пиляти.

— Вчора привезли на завод нові апарати, — сказала Марія. — Нові, з Германії... Як ти думаєш, куди йтиме сахарь? Німцям, еге ж?

Брат, витираючи з пластини опилки, буркнув:

— А ти не знаєш?

Марія зітхнула. Рятівна соломинка не рятувала. Директор заводу, німець, говорив, ніби якась частина йтиме й на продаж, українцям. Мабуть, казав пан, кожуха дам...

— А може б, ви пождали, не женилися?

Максим одвик розмовляти із сестрою. Він не бачив її з тридцять другого, коли їй та братові Петрові пощастило втекти з Яру на шахти Донбасу. З тридцять другого, коли почався голод. Відколи повернулася додому, вона ходила, мов привид, худа, чорна й замкнута в собі, і сьогоднішня балакучість не могла не здивувати його. Марія й сама це відчувала, але останнім часом її переслідував страх мовчання.

— Коли весь сахарь ітиме німцям, я кину завод.

— А ти хочеш, щоб він ішов росіянам?

— Авжеж краще.

— Ти так кажеш, — мигцем озирнувся Максим, — бо там твій Павло.

Марія не зрозуміла, чи він злиться, чи просто говорить і годі, тому перепитала:

— Хіба ти не хотів би, щоб наші прийшли?

— Які «наші»?

— Ну, які ж...

— Коли ті «наші» прийдуть, — мовив брат, — мені доведеться втікати.

— Ну-у... — не дуже певно протягла Марія. — Ото вже ти такий грішник.

— Я втік із концтабору. А тепер на мені ще й смертний вирок висить! — гукнув Максим, аж Марія здригнулась. — Прийдуть — і повісять.

— Тепер не вішатимуть, — притихла Марія. — То все колись було, у тридцять сьомому...

— А тепер по голівці погладять?