Розділ «ЯР Роман»

— Двадцать девять. Родился в тринадцатом.

— А з партії був?

— Нет, не был, — поморщивсь Афіноґен. — Мы проверяли. Никуда он от нас не денется. Вот увидите.

— Ліс великий.

— Найдем, — запевнив начальник поліції.

— Щоб знайти мишу в копиці сіна, треба перекидати всю копицю.

— Немцы перекидают. Сказал комендант Франц Энгель...

Олег махнув рукою:

— А коли перекидаєш усе сіно, миша тільки шасть — і під нову копицю. — Щось пригадавши, він знову поспитав: — Значить, безпартійний?

— Да.

— А в комсомолі був?

— Нет.

— Дуже дивно, — замисливсь Олег, звівши докупи брови.

— Оно, конешно, удивительно, — погодивсь Афіноґен, — а факт. Партизанские группы поручено создавать секретарям райкомов или еще каким-то партийным курицам, а этот, видите ли, ни партийный, ни даже комсомолец...

— Та ще й кривий на ногу, — закінчив Олег, і мені аж тепер стало зрозуміло, що вони розмовляють про того вчителя з сусіднього села Веприків. Мене вхопив ґедзь, і я хотів щось дошкульне сказати цим людям, які мов заповзялися цілий день лише про Кривого й балакати. Але Афіноґен, зиркнувши надвір, почав квапливо прощатись. Я й собі виглянув у вікно. Попід парканом повільно йшла Ганна Базилевич, маючи на вітрі мідяним волоссям.

Афіноґен вийшов, і я бачив, як він уже за хвірткою вклонився пані Ганні, і вони розійшлись.

— А я думаю, чого це наша поліція так швидко змотала вудки! — вигукнув, замість привітання гості, Олег Попович.

Ганна не зразу стямилася. Вона, певно, не чекала зустріти тут мене й знітилась, але швидко взяла себе в руки.

— Якщо мене поліція не любить, — усміхнулась вона, — то це погана прикмета.

Попович зареготав: