Розділ «ЯР Роман»

Марія дивилась на братову спину, яка ритмічно коливалася над верстаком, і думала, що давіть найближчі люди можуть стати одне одному чужими. Вона боялася назвати те інше слово, але то було все від незвички. І найстрашнішим здавалося те, що Марія все добре розуміла. Вона чекала повернення тих, хто відійшов звідси минулої осени, а Максим їх боявся. Боїться, чи й ненавидить? — спитала сама себе Марія.

— Піду я, мубуть, од вас, — промовила вона згодом.

Брат перестав пиляти, але не обертався. Марії раптом стало до сліз шкода його. Невже вони стануть ворогами? Хіба таке можна припустити? У пам'яті зринули чиїсь слова: рідня — до часу, а чоловік — до могили. Не може бути, щоб це вирішувало долю людини, спробувала запевнити вона себе. Мусить існувати щось інше, про що я навіть не здогадуюся, неодмінно мусить. Рідну кров так просто зрадити не можна.

Вона пересилила в собі це раптове почуття, однак сказала знову не те, що хотілося, не головне:

— Ще хто зна, що з нами взавтра буде...

Максим стояв нерухомо, обличчям до віконця, і вона повторила:

— Хто зна...

— Це ти... про неї?

Так, Марія мала на увазі його й Оленку. У такий час не можна зв'язувати ні себе, ні інших.

— Заради Павла ти ладна кинути під колеса рідного брата.

Марію мов стьобнуло батогом по виду.

— Не знаю, чи пощастить тобі, — сказав Максим коротко. — Навряд щоб росіяни тепер відтиснули німців назад, аж од Волги. Мабуть, так воно вже й лишиться.

— А мо, й ні.

Максим рвучко обернувся. На порозі, над Марією, стояв батько.

— Росію, дерехторе, ще ніхто не побіждав.

Синові очі наллялися злістю.

— Я вже просив вас, тату, не називати мене так!

Старий хрипко засміявся:

— Як батько без руки, то на батька вже й шкварчать можна? А ти не на мене, а на того Напаліона шкварчи.

— До чого тут Наполеон?