Розділ «ЯР Роман»

— Я вашего обеда не ел. Это он сам выхлебал баланду, а хлеб сунул себе в карман... У него там то ли финка, то ли еще что-то такое... Он, наверное, нарочно мне это показал... — Полковник раптом захвилювався: — Вы мне верите?

Я налапав у півтемряві його руку й міцно потиснув.

Ми ще в Лук'янівській в'язниці збагнули одну з важливих особливостей радянської тюрми. У ній неабияку роль було покладено на кримінальних злочинців, так званих битовиків. Битовики теж були в'язнями, але енкаведисти уклали з ними негласний союз — у боротьбі проти нас, політичних. Битовикові сходило з рук таке, за що нас укидали до карцерів, додавали строку або й засуджували до страти. У київській «Лук'янівці» нашу камеру напихали переважно політичними, там битовики не мали особливого впливу, зате в трюмах «Ялти» ми вже відчули, що кримінальників треба боятися не менше, ніж наглядачів. Коршаков прочитав нам перший урок.

Цілу ніч нас хитало, до того ж мене ще й мордував голод, і я ледве дочекався наступного обіду, бо нас тут годували раз на день.

Полковника знову вивертало, він був у дуже тяжкому стані.

Уранці з нашого відсіку винесли нагору ще п'ятьох мертвих, і я дякував Богові, що вони бодай не з нашої десятки, бо відчував, що Коршаков має намір і далі, на мені їздити.

Розділ п'ятнадцятий

Була неділя. Підібгавши коліна під саму бороду й накривши їх подолом, Марія сиділа на порозі комори й дивилася Максимові в спину. Брат ритмічно водив терпугом по м'якому шматку жовтої міді, випилюючи корпус майбутньої запальнички, а Марія думала про те, що вони чи не вперше за багато років лишилися з братом самі вдома. Вона пам'ятала Максима відтоді, як почала взагалі щось пам'ятати, але ніколи досі не дивилася на нього так, як сьогодні. Максим уже давно не був її колишнім братом. Біля вікна спиною до неї стояв дорослий дужий чоловік, на якому все-таки позначилося минуле. То було жахливо.

Марії хотілось плакати, але вона соромилась брата. «Невже і я більше не така, як була колись», — майнуло Марії. А мабуть, що пі, свій вік людина найкраще бачить на ровесниках. А вони з Максимом були ровесники — якийсь рік різниці, та й годі. У такому віці за нормальних умов людина вже має визначитись у житті й знайти той шлях, яким ітиме. На двадцять шостому чи сьомому році людина мусить мати освіту й родину...

Молода жінка підвела голову з колін і перепнула хустку. У такий спосіб вона спробувала прогнати небажані думки й переключитися на інше; досі це допомагало. Але зараз думка поверталася, і в уяві поставало маленьке, майже прозоре дитяче тільце, що судомиться від болів. Марія не бачила своєї дитини мертвої — вона й сама тоді вмирала, однак не менше страшною пригадувалась могилка в далекому чужому садку.

Марія примусила себе обізватися:

— Максиме...

Він обернув голову, тримаючи руки на лещатах, але сестра мовчала. З усієї родини тільки Марія називала його Максимом.

Вона знайшла рятівні слова:

— Ти не виголодався?

— Ні.

Максим знову заскреготав напилком по співучій міді. Тепер Марія знала, що мусить говорити й говорити, бо якщо спиниться, то вже не зможе вдруге подолати Отой невидимий бар'єр, замовкне, і тоді станеться щось страшне. Вона сказала:

— Мати з батьком ще не скоро прийдуть. — Це була жалюгідна новина.

Від лункого скреготу в неї аж у вухах боліло, та вона не йшла з комори.

— То коли ж... весілля?