Розділ «ЯР Роман»

Хитавиця не припинялась до обіду наступного дня. Тоді я, допомігши Полковникові сяк-так причепуритися, забрав його на наш постійний п'ятачок. Десятка розташувалася біля лівого борту, у відсіку ледве блимав ліхтар «летучая мышь», і ми майже не бачили один одного. Коли припинилася хитавиця, почали роздавати їжу. Я хотів був допомогти нашому десятникові Коршакову, почав пробиратися до нього, але хитавиця ще не зовсім припинилася, потроху догойдувало; переступаючи через ноги товариша, який сидів, одкинувшись на похилий борт, я не втримався й зачепив його рукою. Чоловік ізсунувся додолу й так лишивсь лежати. Я спробував його звести й побачив, що це вже мрець. Сусіди теж це збагнули й трохи повідсовувались од нього. Я нарешті пробрався до десятника Коршакова й повідомив йому неприємну новину в ту мить, коли в наші алюмінієві миски саме розливали баланду. Роздавач почув мої слова й насипав юшки тільки в дев'ять мисок, а потім так само дав дев'ять пайок хліба. Коршаков лише зміряв мене нищівним поглядом, але нічого при роздавальникові не сказав. Ми швидко рознесли їжу, і коли найпрудкіший вихлебтав свою баланду й почав закушувати її чорним хлібом, Коршаков звернувся до нього ласкавим голосом:

— Ты, дядя, хлебушек доешь потом, а щас подсоби вона ему, он у нюхал покойничка. Дык вы ево по трапу и на палубу, а там спросите, куды далей.

Я ще й не починав їсти, тож поставив свою миску на порожньому місці біля Полковника, який ледве комиляв язиком, і пішов виконувати наказ десятника. Це був перший у моєму житті трун, який я мусив нести власними руками. Той чоловік узяв небіжчика за ноги, а я вже ж мав брати попід пахви, і ми подалися переповненим трюмом до трапа, що виводив на палубу.

Важко навіть описати, як ми попомучилися, доки впорались із завданням. Особливо настраждалися на трапі.

— Калі б хоць вяровка была какаясь!.. — бідкався мій напарник. — Ніколи не думау, што пакойнічак може быць такі вагомы...

Але й на палубі наші тортури не скінчилися. Там вешталося безліч наглядачів. Один з них звелів нам роздягти небіжчика до білизни, якщо спідній одяг нещасного можна було назвати цим чистим словом, а верхній одяг покласти акуратно на належне місце: кухвайку до кухвайок, штани до штанів, а шапку до шайок, які трьома вже чималими купами лежали в просторій каюті за капітанським містком.

А тоді я збагнув, що мав на увазі отой наглядач, який на моє запитання, навіщо на палубі стільки каменюччя, відповів, хижо вишкірившись: «Потом сам увидишь!» Теперішній наглядач звелів нам віднести померлого на корму, мого напарника погнав назад до трюму принести список десятки, а мені звелів узяти на найближчій купі каменюку, обкрутити її дротом, бухти якого лежали поряд із камінням, а потім кінці дроту прикрутити до ніг небіжчика.

Виконуючи всі ці дії, я намагався не дивитись на обличчя з прозорим вигостреним носом і не заплющеними очима, але якась бісівська сила примушувала раз у раз косувати в той бік. Цього обличчя я, певно, не забуду до скопу.

Коли прийшов мій напарник, а з ним і десятник Коршаков, які принесли палубному стражеві закону список десятки, страж звелів нам покласти трун на спеціально прилаштовану до бортового поруччя широку дошку. Ми поклали небіжчика головою до палуби, а ногами до води, і коли підважили свій край дошки, мрець пішов не ногами вперед, а різко збочивши, бо ще в трюмі закляк у скарлюченому стані. Рука його проскочила попід нижньою рейкою поруччя й заклинилась, а поки ми лихоманково витягали ту задубілу руку й посунули трун далі вздовж нахиленої до води дошки, попід нижню рейку проскочила каменюка, та так, що годі було її звідти витягти. Трун уже висів за бортом, але дротина тримала його за ноги й не давала впасти.

Наглядач ошалів і почав конати мене й напарника чоботом, а це ще дужче заплутувало ситуацію. Тоді я, долаючи жах від самого вигляду ніг небіжчика, перехилився через нижню рейку борту, почав розкручувати кінці дротини. Спершу мені пощастило вивільнити одну його ногу, яка поволі, мов жива, відхилилася й безвільно провисла набік, а тоді я зовсім розкрутив дріт. Спочатку впала каменюка, її плюскоту я майже не почув, зате почув плюскіт змученого небіжчика, і в тому звуці було щось розпачливе, мов прощальний зойк.

— Якое жахлівое жиццё... — тихо проказав мій напарник, з яким мені потім довелося ділити страждання каторги не один рік.

То був Кастусь Матусевич, білорус, йому також припаяли десять років суворого режиму без права листування.

А «без права листування» означало, що тобі залишено єдине право — тяжко надголодь працювати, поки жили полопаються. Або ж поки начальство вирішить, що ти вже достатньо нажився на цьому світі. Бо відповідальності за твоє життя ніхто не нестиме — про це точно сказано в тому формулюванні. «Без права листування» — це без права повернення до життя. Без права на життя.

Кастусь Матусевич сіпнув мене за рукав. Я простежив його погляд і побачив нашого небіжчика. Вир, що утворювався за кормою, не давав йому потонути, не давав і відстати, і небіжчик крутився, пірнав і знову виринав на поверхню тієї зеленаво-білястої пінявої каламуті, вряди-годи відкидаючи вбік то ту, то ту руку, неначе хотів наздогнати пароплав. Нарешті він пірнув глибше й довгенько не виринав, а коли виринув далеко позаду, то так і лишився на місці, розкидавши руки навзнак, мов свіжо виструганий дерев'яний хрест.

Ми опустилися до трюмів. Наш десятник Коршаков уже був там. На моєму місці біля Полковника стояла порожня миска. Я спитав у Коршакова, де моя баланда й пайка, і він нахабно вишкірився:

— Тот доходяга срубал! — І кивнув на Полковника.

Полковник, який досі сидів, притуливши спину до борту, глянув на мене страдницькими очима, але нічого не заперечив. А коли я відсунув порожню миску й сів на своє місце, він тихо проказав:

— Съедите мой ужин... если он, конечно, будет.

Досі мені не вірилося, щоб цей чоловік міг зазіхнути на чужу пайку, а тепер я вже був просто певен, що Полковник тут зовсім ні до чого.

Вечеряти нам справді не дали, в'язні довго вовтузились і не могли заснути, зрештою, у нашому відсіку настала відносна тиша, тільки неподалік хтось хропів, наче перед скопом, і тоді Полковник поторкав мене за руку й на саме вухо сказав: