Розділ «ЯР Роман»

— Профессор говорил: чем больше засудят, тем быстрее там, наверху, поймут, что это абсурдно...

Я дістав із кишені скельце Професорового пенсне з перев'язаною лайкою. Край нитки розплутався, я обережно закріпив його й простяг на ходу Полковникові. Він потримав у руці й повернув мені:

— Это нельзя терять. Это вы должны когда-нибудь вернуть его родственникам.

Він вірив, що такий час настане. Я не вірив.

На нас почав звертати увагу один з конвоїрів. Я затиснув скельце між пальцями й прибрав байдужого виразу, а коли конвоїр випередив нас і почав кричати на старого в'язня, щоб тримав крок, я знову сховав скельце до кишені.

Зблизька «Ялта-3» виявилася ще більшою. Трапом на борт ішли й ішли в'язні, вишикувавшись вервечкою, але вся площа була забита. Ми з Полковником стояли посередині нашої колони й не зразу второпали, що нас так збентежило. Збагнули тільки тоді, коли пролунала команда:

— На клени — станаиись!

Сенс команди дійшов до нас не зразу. Першими впала навколішки п'ятірка передньої лави, тоді почали опускатися й інші, а коли настала наша черга, перед очима в нас виникла дивна картина: на пристані рівномірним пунктиром, розмежовуючи сотню від сотні, стояли озброєні трьохлінійками конвоїри, кілька паралельних пунктирів, а між ними на всій площі видніли голови маленьких людців, що ледве сягали конвоїрам до пояса.

Вся ця величезна маса народу була поставлена навколішки...

Вряди-годи на самому пірсі чулася команда:

— Встааать!

Найпередніша лава зводилася на ноги й вервечкою рушала до трапу. Звільнений простір одразу ж займала наступна лава, за нею друга, третя, четверта..: аж до останньої. Але конвоїри не дозволяли їм підводитись, і вся маса підсовувалася навколішках ще на метр. Декого це розважало, дехто видно скреготав зубами, дехто ж приглушено матюкався.

Так ми марширували навколішках майже до вечора.

Коли ми з Полковником нарешті доколінькували до самого трапу й отримали дозвіл підвестись, то спершу мусили стати рачки, а вже потім спинатись на неслухняні ноги.

Ми вервечкою йшли вздовж палуби до трюму, куди провалювалася вся ця невірогідна маса народу. То там, то сям лежало купами дике каміння, і мене це дивувало; навіщо на пароплаві стільки зайвого баласту? Я спитав про це в конвоїра, який стежив, щоб спускання в трюми відбувалось організовано. Конвоїр якось хижо вишкірився:

— Потом сам увидишь!..

Я ніколи не думав, що в трюмах може вміститися стільки людей, навіть у такому великому пароплаві, як оця «Ялта». Казали, одним рейсом буде відправлено помад три тисячі каторжан. Трюми були поперегороджувані, але в нутрощах пароплава стояв такий гамір, мов на величезному ярмарку. А ще внизу була страшенна задуха. Віддалік того великого люка, Яким нас гнали й гнали до трюмів, лежало кілька чоловік. Я бачив тільки їхні босі ноги, а ніг мертвого ніколи не сплутаєш з ногами живого. Ці люди померли, не дочекавшись відплиття. Мене найдужче вразило, що мерці лежать босоніж. Невже їх роззули свої ж?

Потім виявилось, що померлих у морі в'язнів кидають у воду не те що босих, а в самій білизні, якщо вона, звичайно, на них була.

Ми відчалили десь під опівніч, коли у відкритому морі розгулялася крута хвиля. Нас добряче хитало, не зважаючи на величезний людський вантаж. У нашому відсіку було так тісно, що ми не мали змоги лягти, лежали тільки найслабші. Очевидно, те саме творилось і в інших відсіках. Нас поділили на сотні й десятки, десятники, усі до єдиного кримінальні злочинці, раз у раз робили перекличку й не давали пересунутись із свого місця й на метр, цілий скандал піднімався, коли комусь доводилося пробиратись до гальюна чи до крана з іржавою теплою водою. Над головами стояла густа хмара диму, бо курили всі, хто мав що курити.

Полковника першого взяла морська хвороба. Він блював доти, поки наш десятник Коршаков, битовик, тобто кримінальний злочинець, узгодивши з таким самим битовиком, нашим сотником, дозволив Полковникові триматися ближче до загального для всього відсіку гальюна. Мене також нудило, певно, через напіводбиті печінки, але я, глибоко дихаючи, якось стримував спазми в шлунку.