Розділ «ЯР Роман»

— Ти романтик, — одповів Олег. — Колись вони стали були об'єктом соціологічних досліджень, але ненадовго.

— Хто?

— Старці. Хіба ти не читав Горького?

Я не відповів. Пройшовши метрів із двісті й говорячи про зовсім сторонні речі, Олег раптом замовк і згодом поспитав:

— А ти його добре знаєш?

— Кого? — здивувався я, не вхопивши ходу Поповичевих думок.

— Та цього ж, як його... Іосафата.

— Єсохвадом його в нас називають. Ну, знаю.

— Ото прозвали! — засміявся Попович і повторив, насолоджуючись дивним іменням: — Єсохвад! У нас як приліплять кому прізвисько, то тільки аби твоя ласка. Це той, що в нього довідка з Кирилівської лікарні?

— Той.

Десь уже біля центру Попович знову згадав Єсохвада.

— З нього вийшов би непоганий зв'язківець.

— Хто-хто? — Я аж зупинився. — Який... зв'язківець? Ви що: в партизани лаштуєтесь?

— Прикуси язик! — засичав на мене Попович. — Он люди йдуть. У тебе, як подивлюся, нерви почали деренчати.

І нічого більше не сказав.

А ввечері, прямуючи до Ягол, я знову здибався з Єсохвадом. Згадались Олегові слова й стало смішно. Я спитав жебрака:

— Діду, ви часом, не співробітничаєте з партизанами?

— Хо-о? — здивувався старий. — А ти чий такий? Писарчуків Архипів?

Я почав брехати, називаючи зовсім інше прізвище.

— Не брехи, я тебе впізнав, — сказав Єсохвад. — Писарчуків. Ти був дерехтором у хколі. Батько гивий-здоровий?