Розділ «ЯР Роман»

— Ото шо робе війна, — був Пашин підсумок. — Усі люди казяться. Хіба ж пиячили колись, як оце тепер? І всі: і дядьки, і молодиці, а найдужче — вдови.

Максим згадав, що такого шалу й справді раніше не спостерігав. Самогон гнали відрами, нили гранчаками з приводу й без приводу, просто так, у кожній хаті, і це не вважалося більше ні гріхом, ні злочином, бо гріх — то відступ од норми, тепер же пиячили й диваками вважали непитущих.

— А що буде, як войні прийде кінець? — запитала сама себе Паша, і Максима побили мурахи.

Це хвилювало його давно. Він подумав про те, що покоління сучасної молоді давно перестало вірити в будь-що, крім фактів. А то таки страшно, бо куди дівати запал, і сили, і прагнення, які бродять у людині. Хіба що топити їх у горілці й віддаватися найпримітивнішим інстинктам?

— А що ви, Пашо, робитимете після війни? — серйозно спитав Максим. Антона він звав на ти, Паші ж не наважувався тикнути, хоч вона була й молодша за чоловіка років на два.

— Я вже не буду такою дурною, — загадково відповіла Паша й, нічого не пояснивши, встала й пішла до хати, бо там чогось волав Антось: «Мо-омо!... Та мо-омо ж! Чуєте?».

— Сьогодні ще семеро поїхало в Германію, — сказала Оленка, — І моя напарниця Данька.

Максим тримав її руку й один по одному перебирав пальці. Пальці були довгі й тонкі, але чорна не дівоча робота загрубила їх, і йому було дуже шкода Оленки.

— Макси...

Він ворухнувся.

— Йди до нас на станцію.

— Чого?

— Робитимем удвох.

— Я взагалі не хочу, щоб ти так важко працювала. Жінка мусить бути жінкою й виконувати тільки найлегшу роботу.

— А тебе не заберуть... у Германію?

В Оленчиному голосі було стільки тривоги, що він мимоволі замислився.

— Не заберуть, — по якійсь мовчанці сказав Максим, але й сам чув, що говорить непереконливо. Хто допоможе? Олег? Чи Ганна Базилевич? І яка їхня влада в цьому містечку?

Йому згадавсь Афіноґен, і стало неприємно. Про нового начальника поліції Максим уже давно не думав. Що то за людина?

Я тепер дуже часто почав зустрічати Єсохвада. Після Пашиної розповіді сивий кучматий старець у мальовничому лахмітті здавався зовсім іншою людиною, я став навіть вітатися з ним. Одного разу, ідучи вулицею з Поповичем і побачивши ярівськоґо жебрака, я сказав:

— Цікава людина.