Розділ «ЯР Роман»

Я й досі стояв, підпираючи одвірок, а скам'яніла Оленка тільки здригалася за кожним братовим словом, наче воно навідліг било її по щоках. Антін поволі, крок за кроком підступав од столу до дверей, і я, втягаючи голову в плечі, настовбурчено ждав ще одного кроку, після якого вже пізно буде вертати назад і щось думати. Ще один крок — і тоді все.

Зібравши рештки волі, я турнув двері ногою й притьмом вихопився в темні сіни, а далі й надвір у рясний холодний доні. І вже біг і біг, не маючи сили повертатись туди, звідки пролунав різкий болісний зойк Оленки, біг вулицею, не добираючи шляху, просто калюж і вибоїн, підставляючи лице колючим батогам холодних крапель.

Відтоді я й ногою не переступив Яголиного порога. З Оленкою ми тепер зустрічались рідко, десь на нейтральній землі, між нами ввесь час маячила Антонова постать, Оленка щоразу плакала, і весілля відійшло кудись на задній план.

Після останнього катування мені дали тиждень перепочинку. Семен Семенович був при доброму здоров'ї, хоча, звичайно ж, перевтомлювався. Та мені дали тиждень це для того, щоб мій слідчий міг бодай трохи розслабитись, а щоб оклигав трохи я сам. Так сказав Полковник, а я був такий побитий і вимотаний, що не міг навіть заперечити. Просто, лежав долічерева й мовчки обурювався. Виходить, Семен Семенович іще й гуманіст і милосердий самаритянин, з гірким усміхом думав я, дивлячись на Полковника, коли він потрапляв у поле мого зору. Мене били тільки ззаду по ногах, над колінами, але нестерпно боліли не тільки ноги, а й поперек і весь хребет, певно, пошкодили багато нервів. Та й понівечена з першого разу спина ятрилася, бо нікому й на думку не спало бодай змастити рани йодом. Полковник змочив ганчірку й дав мені протерти розтовчений ніс та обличчя, на якому позасихала кров. Я ледве спромігся втертись, бо від найменшого руху голови та рук біль в усьому тілі посилювався.

— Сапогами по почкам и печени не били? — спитав Полковник.

Я прошепотів, що ні, не били, хоча така допитливість видавалася мені принаймні дивною. Він сказав:

— Точно то же самое делал со мной и мой следователь. Теперь будут бить по ноге. Думаю, тебе следует быть морально готовым к этому...

Певно, у моєму оці, яким я дивився на нього, було стільки зненависті, що Полковник припинив свої міркування, відійшов у куток, сів на нари й почав розмотувати хвору ногу. Хтось із сусідів, кого я не бачив, лежачи головою до стіни, спитав Полковника:

— І досі не гоїться?

Полковник відповів притишеним голосом:

— Зажило. Мог бы уже и не накручивать этого лохмотья, да если увидят, что я перестал хромать, опять начнут все с начала...

Чи в нашій камері був стукач, який виказав Полковника, чи слідчі самі все добре розрахували, але цього ж вечора Полковника знову викликали на допит. Це я ще пам'ятав, а коли його повернули до камери, вже не бачив, бо в мене почалася лихоманка, яка тривала три доби. Розплющивши очі, я здивувався, що лежу горілиць, певно, хтось мене перевертав, бо сам би я не зміг цього зробити та й не зважився б. Я спробував поворухнутись, але в усьому тілі спалахнув такий вогонь, що я довго потім його перечікував. А коли трохи відлягло, а червоне в очах поволі зблякло, я насамперед глянув у куток під вікном. Полковник лежав на своїх парах. Тепер у нього була заповита дрантям друга нога — у цьому я міг би заприсягтися.

Поряд з парами Полковника стояв Професор у своєму незмінному пенсне без оправи. За ці дні борода його ще дужче відросла і я з подивом завважив, що він став страшенно схожий на всесоюзного старосту Михайла Івановича Калініна, тільки без його єзуїтської посмішки. Побачивши, що я прийшов до тями, він дрібненькими кроками придибав до мене:

— Ну, як?

Я невиразно ворухнув рукою. У голові раптом промайнула думка, що я позбувся голосу, стало страшенно лячно, я напружив усі свої сили й щодуху крикнув:

— Нор...маль...

Вийшов не крик, а якесь тихе белькотання. Тоді я прокашлявся і сказав так само тихо, але вже чіткіше:

— Нормально.

Хоча в голові наморочилось, а вся спина й ноги почали чимраз дужче боліти. А ще страшенно хотілося їсти.

— Хто мене перевернув горілиць? — спитав я в Професора, схожого на всесоюзного старосту.