Розділ «ЯР Роман»

— Хто, хто! Луценко, хто ж. Той, шо німців із хлібом-сіллю...

З ображених реплік матері Максим зрозумів, що колгоспи не ліквідовують, а перейменували їх на громадські господарства, і подумки зміркував: значить, і Гітлерові подобаються? Отже, громгоспи...

Мати знову кудись побігла й незабаром повернулася з чималим, але дуже легким пакунком, бо несла поперед себе на одній руці. Вона спершу зайшла до хати, тоді виглянула й стишеним голосом покликала:

— Ось іди сюди.

Максим знехотя підвівся. Вікна були щільно позапинані ковдрами й старими батьковими пальтами, на столі блимав каганець, а посеред ліжка — Максим не відразу й уторопав — добрий десяток модних дамських бриликів із рожевими й чорними стрічками по околу, такі Максим бачив усього разів зо три в житті, та й то в Києві на Хрещатику.

— Нащо вони вам! — не втримався хлопець. — Людей смішити на старість?

Мати поблажливо всміхнулася:

— Ду-урнень-кий ти. Та то ж гроші! Хто його зна, як воно буде, а це продаси та й матимеш... Я ото Яголишиній Оленці п'ять пачок соли дала. Несу, а воно таке важке, аж у попереку ломить, а тут Оленка. На, кажу, і вам трохи, бо не донесу... Така ловка дівка стала, хоч молока з виду напийся.

Мати, схаменувшись, замовкла. Хіба личить чужих дівчат власному синові хвалити — і сам собі знайде, ще й не раз через невістку слізьми вмиєшся. А Максим дивувався, як воно все так вийшло: він чотири роки провів на каторзі, про нього вдома не знали навіть, чи він живий, а тут ледве знов опинився вдома — і мовби не було ні тих чотирьох років у вічних мерзлотах, ні втечі, пі Кремінської тюрми, звідки він лише дивом урятувався. Це якось ображало його. Певно, мати тільки вдень бадьориться, може, сама собі сил додає отим біганням, подумав Максим, бо ж уночі він не раз, прокинувшись, чув її тихий плач за прочиненими дверима малої кімнатки, де раніше спали батько з матір'ю.

— Що то за Оленка? — роздратовано поспитав Максим.

Але мати втратила інтерес до тієї розмови;

— Оленка та й годі. Яголишина. Оце б у десятому вчилася, коли б не той...

І заходилась прибирати свої брилики з Максимового ліжка.

Оленка, Оленка... Максим намагався пригадати, яких сестер мав Антін Ягола, та пам'ять нічого не підказувала, натомість в усіх барвах зринула картина невідомої станції, ешелон з кавалеристами й Антін Ягола в будьонівській формі, який, повернувши голову назад, зневажливо кидає молоденькому міліціонерові: «Тамбовський вовк йому земляк!»

Максимові од цього спогаду стало бридко. Паскуда!..

Тоді він знову спробував пригадати, чи була в того Антона сестричка, але не зміг. Зрештою, яке йому діло до всіх на світі Антонів та Оленок, коли й свого клопоту вистачає. Десь того Антона вже, може, і кістки побіліли. Проте солом'яні капелюшки не йшли з голови. Що в такій ситуації можна вигадати безглуздішого за ті капелюшки? Усе пішло прахом, усе життя, старі поняття й старі речі втрачали будь-який сенс. Коли б людину вирішили скинути з гранітного Лоба в яр, чи згадала б вона в останню мить про щось подібне?

А Максимові всі ці дні смоктало попід ложечкою, немов він і справді летів із тієї скелі у страшну безодню яру.

Тепер його мордувало пекуче питання: чому ж це так несподівано все пішло прахом? У великій кімнаті на столі лежало два старих номери обласної газети, він прочитав їх від заголовка до останнього рядка, але так і не зміг знайти відповіли. На військовій кафедрі в університеті майбутніх командирів запасу навчали: для наступу треба мати сили, які б утричі переважали силу противника. Проти батальйону — полк, проти полку — дивізію. Невже ж таки у стомільйонної Німеччини втричі більше сили, ніж у майже двохсотмільйонної Росії?

Ні, певно-таки собаку належало шукати не тут, її прикопали десь-інде. Але де ж? Німці, бач, колгоспів не чіпають, певно, сподобались. А Червона Армія не втрималася й на Дніпрі. От тобі й закидаємо ворога шапками. От тобі й мала кров на ворожій території... Про це знали навіть каторжани на Колимі.

Мати рипіла ліжком у малій хатинці. Максим подививсь на простінок між вікнами, де ще вчора висів портрет Сталіна, там лише біліла порожня пляма, Сталіна вже не було, самий лише світлий чотирикутник, порожній, як безглузде запитання.