Розділ «ЯР Роман»

Максима раптом немов кольнуло в груди. Нашвидку скрутивши грубу цигарку, він вийшов у садок, сів на лавці й глибоко затягся. Мати казала, що під Веприками німці влаштували величезний табір, і полонених там — видимо-невидимо. Завтра жінки збираються туди, німці нібито пускають додому тих, по кого приходять родичі.

Невже ж оце й є причиною?..

Рано-вранці, набравши півлантуха їжі, мати подалась у Веприки. Максим вилежував, не знавши, куди себе подіти.

Повернулась вона аж наступного дня перед заходом сонця. Прийшла пі з чим, навіть без лантуха.

— Ой, Максимочку, ой синунцю, немає там ні хлопців, ні Марії...

Мати говорила не про своїх двох найменших синів Колька й Ванька, які померли від голоду в тридцять третьому, а про найстаршого, Петра, та зятя Павла. Вона плакала, і Максим розгублено кліпав очима. Він із дитинства не міг спокійно дивитися, коли хтось плаче, тим більше, що йому було шкода Марії, особливо Марії, з якою виріс, бо народився лише на рік пізніше від неї й найдужче її любив, дарма, що найбільше з нею-таки й гарикався.

Мати вже встигла розповісти, що торік Марія закінчила технікум легкої промисловости на Донбасі й працювала на Ярівській цукроварні. Перед самою війною, першого травня, вона вийшла заміж. Її чоловік, Павло, був родом десь із Поділля — чи з Вінниччини, чи з-під Проскурова. Вони з Максимовим братом Петром разом служили у війську, удвох приїхали після демобілізації, і Павла присушили в Ярі Маріїні карі очі. Так вони півтора місяця вчотирьох і жили: молодятам мати віддала була хатину.

Заспокоївшись, мати почала розповідати про табір.

— І скільки їх там... Казали, тьма-тьмуща, так то ше й мало. Отут із цього краю один табір, а по той бік Веприків ше один. Виходили ми попід отими дротами два дні, та нікого й не знайшли своїх. Тільки Ганна, не знаю, як її по чоловікові, Бондарівною колись була, так тільки Ганна й привела свого чоловіка додому. Бо-о-же, чорні всі, зарослі, пообдирані, пообкривавлювані, а їсти нічого. Я не зчулася, коли й усе своє з лантуха пороздавала. А один так уже впадав: «Тіточко, голубонько, возьміть, каже, мене, скажіть, що я ваш син». — «Возьму, — кажу, — а бува своїх знайду?» — «Ну, хоч дайте, — каже, — чувал, бо вночі вже холодно, а я, — каже, — ранений». Так я йому й дала той лантух, як він казав «чувал».

Мати помовчала, тоді з якоюсь досі незнайомою Максимові інтонацією проказала:

— А Наталка Охрименкова привела собі пленного... Ше й місяця нема, як похоронну...

Розпитавши в матері, де живе та Ганна Бондарівна, подруга її дівочих років, Максим накинув піджака й уперше за всі ці дні вийшов з двору.

Десь у якомусь статуті він читав, що воїн, опинившись у полоні, зобов'язаний покінчити життя самогубством. «Цікаво б запитати, — подумав Максим, — чи автор того статуту потрапляв коли-небудь у становище, в якому був хоча б отой уже не молодий дядько, Ганни Бондарівни чоловік?»

Максим недаремно слухав його розповідь до других півнів. Тепер йому, здається, усе стало трохи зрозумілішим. Крах — то факт доконаний, і він став наслідком цілком об'єктивних причин. Коли німці кінчили артилерійську підготовку й пішли в атаку, батальйон Ганниного чоловіка, якщо те, що від батальйону залишилося, взагалі можна було називати цим бучним словом, не піднявсь проти» ворога. Усі лежали в окопах і вдавали вбитих. Німцеві лишилося тільки підібрати покидану зброю й позганяти їх у балку. Так стався прорив. Не допомогли ні заклики взводних «За Сталина — вперёд!», ні погрози комісарів.

А німець перед боєм розкидав листівки: «Хто здасться в полон, тому буде даровано життя й волю». Максим спитав у Ганниного чоловіка:

— Ну, нехай інші, а ви ж чого не піднялись?

Дядько обізвав його молокососом, але Максимові було не до образ, він дошукувавсь істини.

— Думаєш, я забув тридцять третій?

І хтось докинув:

— А тридцять сьомий?