Розділ «ЯР Роман»

Це щось пояснювало, проте, не настільки, щоб дати відповідь на всі Максимові запитання. На них відповів хтось інший з-поміж присутніх, тепер навіть невідомо й хто:

— Росія вели-ика...

Репліка та ніби й не стосувалась розмови, Максим спершу не звернув був на неї й уваги, тоді раптом до нього дійшов її глибокий зміст, і він аж рота з подиву роззявив: «A-а!.. Невже це те, про що він тільки підозрював? Росія велика, скільки не шматуй, усієї однаково не проковтнеш. Так хотів сказати той чоловік? Хто ж він — друг чи ворог?»

У дворі в Ганни Бондарівни зібралось душ із десять послухати людину, яка побувала на тому світі й повернулася звідти. Максим спробував з голосу вгадати того, хто кинув репліку про Росію, але марно, і не через те, що вночі всі коні здаються вороними, а що за стільки років позабував голоси.

Далі він не слухав. Решта — подробиці, а йому пощастило зорієнтуватись у тумані, у якому опинився був із своєї й чужої волі. Додому йшов повільно, щоб якнайкраще обміркувати те, що почув і до чого сам додумався. «Хіба ж не правда — Росія безмежна? Їм так і казали й у школі, і на комсомольських зборах, і пізніше, в університеті на Володимирській вулиці. Батьківщина в нас велика, їй немає меж. Коли на Камчатці заходить сонце, у Москві тільки прокидаються». Максим боявся ще робити висновки, бо ж від однієї думки про це можна було здуріти. «Усе, зрештою залежить від того, як себе поведуть німці й що скажуть, — вирішив він. — Невже вони такі дурні, невже блискавичні перемоги запаморочать їм голови? Фігури на шахівниці склалися на їхню користь: один дотепний хід конем — і мата буде важко уникнути».

Навпроти в темряві замаячіла невиразна постать. Максим нерішуче став — і постать теж зупинилася. Тоді він зробив кілька кроків уперед і з несподіванки здригнувся: невідомий, шарпнувшись управоруч, перестрибнув через паркан — аж залущали штахети — й залопотів городами геть. «Що за халепа? Усе в Ярі ніби спокійно, чого ж люди одне одного жахаються?»

Максим рушив далі й кроків за двадцять мусив знову зупинитися. Під ногами лежала перекинута коробка з вапном і квачиком, а на дошках паркану ліворуч хутко сохли на теплому нічному вітрі великі незграбні літери: «Грицько Луценко — свиня недорізана».

Спершу Максим не міг уторопати, що то за Луценко й чим він заслужив на таку ласку. Тоді згадав материні новини й заглянув через обмальований паркан. Так це ж хата нового бургомістра! От тобі й спокій...

Удома на нього чекала нова несподіванка. Мати зустріла його ще біля хвіртки, як і тієї ночі, коли він повернувся з тюрми. Вона говорила пошепки й уся тремтіла. Максимові засмоктало в грудях:

— Чого ви й досі не сните?

Але стара тільки махала рукою й нічого не могла до пуття пояснити. Він ішов стежкою до хати, вона ж раз по раз неспокійно озиралася. На столі біля каганця лежав клаптик сивого цигаркового паперу. Хлопець підніс його ближче до очей і заходився розбирати нечіткі літери машинопису:

«Вельмишановний пане! Просимо Вас прийти завтра, в середу, о 12 годині до Управи на колишній вулиці Сталіна, буд. 4. Сподіваємося, пан виявить нам свою ласку. Щиро тисну Вашу руку. Г. Базилевич».

Максим запитливо подививсь на матір, і вона пошепки пояснила:

— Ти як пішов до Ганни Бондарівни, а тут і принесли...

— Хто?

— Та хто ж! Виконавець...

Вона й досі перелякано питала очима, і Максим почав завдруге перечитувати листа, не розуміючи, що її могло так злякати.

— Чого ж ви боїтеся?

Мати замахала на нього руками, тоді схопила за рукав і потягла чомусь у темний куток до шафи, куди не сягало вутле проміннячко каганця.

— Ти ж знаєш Вітьку Бочарова?