Розділ «ЯР Роман»

— Пап, пан! — виступив із гурту якийсь чолов'яга. — Дід теє, дід теє! — і виразисто покрутив собі пальцями біля скроні. Солдат кинув діда й виматіркувався, і це чули всі люди, бо всі вже знали, як німці черкаються. Махнувши до свого німчика, він пішов геть, а дід ще довго дивився йому вслід і чухався. Проте, видно було, що його не дуже засмутив прочухан.

Показавши вслід німцям ще й кулака до самого ліктя, Єсохвад обернувся назад. Але ні того другосельця, ні торбинки з борошном не було й гадки. Чи він злякався, що німець після діда візьметься й до нього, заводія, чи йому стало шкода програного, ніхто того не знав, ніхто за ним не стежив, але факт лишався фактом.

— Змився? — з жалем констатував Єсохвад. І по тому докинув: — Кам-па-зі-тор!

Того слова ніхто з базарувальників досі не чув, але воно всім сподобалося. До того ж дід уклав у нього стільки зневаги, що хтось поспитав:

— Ді-іду, а шо воно таке, оте, шо ви сказали?

— Хо? — буркнув дід.

— Та оте ж о, кампазітор, чи як.

— А хо тобі треба, хоб воно було? Шахрай, ото тобі й кампазітор.

Слово підхопили, воно пішло гуляти містечком і за кілька днів стало надзвичайно популярним. Слово вживалося в найрізноманітніших значеннях і згодом вийшло з тих рямець, у які хотів був утиснути його Єсохвад. Усе залежало від контексту й від тону, яким його вимовляли.

Від якогось часу Максим Нетреба днював і вечорував у Ягол. Він остаточно вирішив одружитися з Оленкою, та все ніяк не міг добрати слушної години спитати, чи згодна й вона. Максим і раніше не відзначався бозна-якою балакучістю, тепер же просиджував цілими вечорами, обходячись хіба десятком слів. І коли нарешті, викуривши підряд кілька грубезних цигарок, наважився сказати дівчині давно завчені й зазубрені від багаторазового повторювання подумки слова, Оленка, яка сиділа, щільно притулившись до нього, раптом одсунулася й зів'яла.

Максим не знав, що думати й що казати. Отже ж не даремно побоювався. Не даремно відтягав мить цієї важкої розмови. Під серцем йому неприємно хололо й мліло. Не повертаючи голови, Максим скоса стежив за дівчиною, тоді ледь-ледь підсунувся до неї:

— Оленко...

— Га-а, — не зразу відповіла вона.

— Чого ж ти мовчиш?

— А шо я...

— Скажи щось!

Обоє розмовляли пошепки, хоч Антін із Пашою та дітьми вже давно полягали спати.

— Не знаю, чи мене пустять...

— Куди? — здивувавсь Максим.

— «Куди»... Заміж! «Куди».