Розділ «ЯР Роман»

— Повідіму, твої кориші лучче знають, коли вона той.

Але повернувся й сів оддалік на лаві.

— Антоне, — озвалася Оленка, не підводячи голови з-над шиття. — Максим уже не робе в школі.

Антін уважно подививсь на мене:

— А шо, мо' вигнали? Чи сам пішов?

Я загаявся з відповіддю, бо й справді: вигнали чи сам пішов? Але його цікавило інше, і я запитав Антона:

— Що ти робитимеш, як скінчиться війна?

Він усміхнувсь і витяг з губів плескату цигарку:

— Хай як кончиться, тоді й побалакаємо.

Антін не піддавався на відвертість, а мені хотілося поговорити щиро. Пропустивши повз увагу його нашорошеність, я проказав:

— Усе рано чи пізно кінчається.

— Та не всі доживуть до того, — тут таки заперечив Антін, і я здивувався такій життєвій реакції. Невже й Антона мордують подібні думки?

Увійшла Паша й заходилася витягати з печі великого чавуна: я прийшов раніше від звичного, і вона десь-то не встигла попоратися. Паша була гарна з лиця, та після других пологів надміру закруглилась. Коли нахилялася з рогачем до печі, рясна спідниця в неї підбиралась угору й відкривала білу шкіру над високими халявами чобіт. Я намагався не дивитись у той бік, і від того мої брови, певно, сердито зводилися докупи.

Вона натякала чоловікові:

— Ти сояшничиння приніс?

Намагалася вирядити його з хати, але Антін одмахнувсь:

— Унесу, не горить.

Коли Паша, взявши ганчіркою чавун, подибала з ним у сіни й двері зачинились, Антін повернувся до перерваної розмови:

— Один казав: поживемо — побачимо. — І раптом запитав: — А німець Москви так і не взяв, геж?

Я не мав чим заперечити.