Розділ «ЯР Роман»

Максим трохи підвів голову з долонь, і в голосі його почувся холод:

— Хіба ти...

— Ду-рний ти! — обурилась Оленка його здогадом. — Ти б сказав: коли вона вступилась мені, то вступиться й инчому.

Максим ладен був картати себе останніми словами за дурну помисливість, але ображений чоловік у ньому не давав пригорнути дівчину й бодай мовчки попросити вибачення.

Того вечора вони так і попрощались, холодно кивнувши одне одному, наступного вечора Максим узагалі не прийшов, бо вдома були гості: якийсь безногий вепричанин розповідав про старшого Максимового брата. Вони служили в одному взводі. За два чи три дні до того, як вепричанинові відірвало ногу, Петра Нетребу накрила німецька міна, прямим уціленням рознісши увесь окоп. Це було на Донбасі, за річкою Міусом, і полчанин вирішив розповісти все Петровим батькам, щоб не чекали марно. Зятя Павла він не знав, певно, той був у якійсь іншій роті чи й в іншому полку, і Марія марно переповідала веприцькому каліці прикмети свого чоловіка.

Мати весь час утирала очі й сякалася в кінці хустки, батько понуро налив люльку й не спитав того вепричанина ні слова. Максимові ж здавалося, що безногий бреше, чомусь неодмінно бреше, невідомо, якої вигоди чекаючи собі від того. Брат стояв перед очима, живий і веселий, таким він запам'ятав брата Петра.

Максим уважав би за блюзнірство піти зараз до дівчини. Сум за братом ніби відгородив її від нього напівпрозорою запоною. Але від самого ранку наступного дня в хаті робилося щось неможливе. Мати раз по раз починала жахливо голосити, Марія тихо приголошувала їй, а батько брав люльку й утікав у садок. Максим теж ішов за батьком, та не міг дивитися на нього, бо, виявляється, старий нишком теж плакав і соромився сина. Він завжди відвертавсь од нього й починав здоровою рукою оббирати торішні гнізда гусені.

Хлопець вийшов увечері, щоб трохи розвіятися, і ноги самі понесли його до Яголиної хати.

— Я думала, ти вже не прийдеш, — зустріла його Оленка, сама пригорнулась, і він відповів на її поцілунок. Вона по тому довго не прохопилася й словом, але Максим бачив, що має щось на язиці, і чекав. І нарешті Оленка вдруге озвалася напруженим і ніби аж сумним голосом:

— Я оце два дні думала... Ну, й... ну, й думаю, шо...

Максим не перебивав її. Ці два дні й він багато передумав. У хаті в них був похорон, справжній похорон без мерця, перед очима й досі стояв Петро, чорночубий і синьоокий, як і всі в їхній родині, і казав ті останні слова, що їх тільки сьогодні пригадав Максим: «їдь, вивчимо тебе, тоді й я, може, до Києва... Приймеш?» І засміявся.

— Ну, й думаю, шо... ну, шо тепер не те, шо було колись.

Максим подививсь на Оленку. Дівчина була чимось дуже схвильована, і він не міг збагнути, що непокоїть її.

— Ти ж сам казав, що війна... ну, поперевертала все.

Він лише кивнув головою.

— Я б, мабуть, і до свайби... ну, вступилася б.

Аж тепер Максим помітив, як широко розплющені в неї очі, й оті слова, чий зміст він осягнув щойно допіру, глибоко схвилювали його. Він притиснув Оленчину голову собі до грудей і довго пестив блискуче смоляне волосся, що крутим струмком збігало вниз до самої лави.

— Петра вбили, — тільки й промовив Максим здавленим голосом.

Вона підвела голову й притулилася щокою до його щоки, мокрої від сліз, і Максим дивувався, спостерігаючи себе збоку, що зовсім не соромиться дівчини.

За вікном качалося каміння далекого грому, сліпого грому на голі дерева, про який старі люди кажуть, що він віщує неврожай садків.